Зміна державно-правової системи та
проблема територіальної цілісності:
приклад Литви та Польщі.
Доповідь на семінарі
«Державно-правова система України: історія та сьогодення»
(29 квітня 2017 р.,
Київський національний університет
ім. Т. Г. Шевченка)

Правова (юридична) система – це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав. У свою чергу, правову систему утворюють – правова ідеологія та право як система юридичних норм і правових практик.
Чому в одних країнах відбуваються зміни в житті суспільства, а в інших ні? Що потрібно для цих змін? Немає єдиного вектора розвитку для всіх країн і народів, немає єдиного майбутнього людства – комуністичного, ліберального, ринкового і будь-якого іншого – є різноспрямованість, множинність світів в нашому сучасному «глобальному» світі.
Дистанціюючись від глобального рівня звернемо увагу на той факт, що від 1989 р. 29 країн колишнього «соціалістичного табору» проголосили шлях трансформації від авторитаризму до демократії. Зважаючи на неоднакові цивілізаційні, зовнішньополітичні, соціально-економічні «стартові умови» для демократичного транзиту, не всі держави мають однакові успіхи на цьому шляху.
Транзити і трансформації, не в кожній з цих країн соціалістичної правової сім’ї привели до ліквідації тоталітарних правових систем. Деякі з них взагалі обмежились лише декоративною аплікацією – заміною окупаційної атрибутики на відновлену національно-державну огортаючи це в показову помпезність досягнень. Окремі й цього не вчинили.
Проблематика політичних трансформацій на постсоціалістичному просторі розглядались, зокрема, у працях З. Бжезинського, C. Ліпсета, С. Хантігтона, М. Ільїна, І. Кудряшової, А. Мельвіля, М. Миронюка, Д. Стукала та ін. Питання формування сучасних політичних просторів, що мають певні спільні риси функціонування політичних систем та сповідують єдині геополітичні цілі, досліджувались П. Андерсоном, Н. Бреннєром, П. Бурдьє, С. Голуновим, М. Косолаповим, М. Лебедєвою, І. Прохоренко, Г. Пушкарьовою, М. Стрежнєвою та ін.
Звужуючи сектор огляду, побіжно поглянемо на ситуацію щодо пост-УРСРівського транзиту та щодо імовірної наявності трансформацій, які бажані і можуть мати місце в сучасній Україні та зв’язок цих процесів з категорією територіальної цілісності держави, в контексті досвіду Литви та Польщі.
Без зайвих реверансів є вартою констатація явного факту – політичний режим пануючий у сучасній Україні від 1991 р. не має помітних рис, які б дали можливість визначення його, як не радянського. Аксіомою щодо цього є норми Закону України Про правонаступництво Україна від 12 вересня 1991 р., що визначають її, як правонаступницю УРСР і частково СРСР. Це правонаступництво тягне в собі збереження радянсько-тоталітарної правової системи. Внаслідок чого реалії правового повсякдення і як наслідок фактичний стан речей в Україні має виразні ознаки неототалітаризму, зокрема, здійснення політики характерної для радянського тоталітарного режиму лише ззовні зафарбованого використанням національно-державної символіки. Подібні процеси вже мали місце під час «українізації» 20-х рр. ХХ ст. Внаслідок цього суспільство живе в умовах жорсткого «совка», але на фоні національної атрибутики, що дозволяє лівацьким «силам» спекулювати темами «щасливого радянського минулого». В дійсності Україна і сьогодні все ще перебуває в реаліях радянського минулого, що є можливим у зв’язку з подальшим успішним функціонування означеної радянсько-тоталітарної правової системи. Ця система забезпечує правове обґрунтування свавілля щодо пограбування громадян України та узаконення сваволі в усіх сферах суспільного життя. Існує прірва між декларативною політичною формальністю та повсякденною правовою реальністю.
Окозамилюванням на цьому фоні виглядають – Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р., який за суттю не має в собі правових механізмів поновлення права на нерухому власність реабілітованих, Конституція України від 28 червня 1996 р., яка не несе в собі правові механізми, за допомогою яких громадяни України мають можливість після проведення виборів контролювати, відкликати або притягувати до відповідальності «слуг народу», та Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9 квітня 2015 р., який несе в собі лише поверхнево-формальну, але не фактичну правову декомунізацію. Найголовніше, у цих актах відсутня норма, яка б визначала ліквідацію радянсько-тоталітарної правової системи – тобто радянської влади, як такої та встановлювала б курс на відновлення доокупаційної та розвиток на її основі нової національно-державної правової системи. Відповідно, сьогодні в Україні діють норми права визначені законодавчими актами залишеними в наслідок двох радянських окупацій – 1920–1941 рр. і 1944–1991 рр. Хоча за своєю суттю, в правовому плані, звільнення від радянської окупації так і не відбулося.
Суспільні протести 2004 р. і 2014 р. не призвели до революційних змін – правова система залишилась радянсько-тоталітарною. Власне, серед вимог протестувальників навіть не було висунуто відповідного політико-правового гасла, не говорячи вже про існування визначеної програми щодо цього питання. Означене показує недостатню зрілість суспільства та громадсько-політичних сил. Це було з успіхом використано радянською системою від якої вказані суспільні сили очікували неможливого – самоліквідації.
Разом з тим, речники цієї системи мусують думку про те, що відмова від радянсько-тоталітарної правової спадщини може мати наслідком територіальні втрати України.
Чи дійсно це так варто з’ясувати. У цьому зв’язку звернемося до досвіду двох вище заявлених держав – Литви та Польщі.
26 травня 1989 р. Верховна Рада Литовської РСР проголосила Декларацію про державний суверенітет Литви.
11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви прийняла Акт «Про відновлення Литовської держави», в якому було заявлено: «Литва знову є незалежною державою. Територія Литовської держави є цілісною і неподільною, на ній не діє конституція ніякого іншої держави. Литовська держава підкреслює свою прихильність до загальновизнаних принципів міжнародного права, визнає недоторканність кордонів, як це сформульовано в Заключному акті Гельсінської наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 р.». У цей же день був прийняв закон про відновлення дії Конституції Литовської Республіки 1938 р. 2 листопада 1992 р. набрала чинності нова Конституція Литовської Республіки прийнята на референдумі 25 жовтня 1992 р.
З відновленням незалежності у Литовській Республіці була здійснена правова реформа, з метою перебудови всієї системи законодавства відповідно до норм нової демократичної Конституції, міжнародних стандартів та європейської правової традиції. Кожен з кодексів, які були започатковані в Литовській РСР у 1960-х рр., зазнав кардинальних змін, майже всі радянські закони були замінені новим законодавством, з урахуванням західноєвропейських зразків. Варто зауважити, що вказані процеси у Литві відбувались значно повільніше ніж у сусідніх країнах, проте до 2000 р. фундамент правової системи зазнав радикальних змін.
У 1992 р. були закріплені нові основи майнових прав, у 1994 авторських і суміжних прав. З того часу господарство Литви базується на приватній власності, особистій свободі та ініціативі. Правовій базі підприємницької діяльності приділялась особлива увага. У 1990-і рр. прийняті закони про конкуренцію (1992), про засади вільних економічних зон (1995), про цінні папери (1996), про акціонерні товариства (1994), про банкрутство підприємств (1997), про страхування (1996), про торговельне судноплавство (1996), про підприємства Литовської Республіки (1999), про іноземні капітальні інвестиції (1995). На радикальну зміну відносин власності в країні спрямовані закони про приватизацію державної та муніципальної власності (1995), про приватизацію державного майна і майна самоврядних громад (1997), про відновлення прав власності громадян на нерухоме майно (1997). Земельна реформа (1991) гарантувала два способи придбання землі в приватну власність: відновлення права власності та придбання земельної ділянки. Колишні власники, які отримали землю, мали поряд з працівниками сільськогосподарського підприємства, котре приватизується, право на придбання майна цього підприємства. Колгоспи і радгоспи були перетворені в сільськогосподарські товариства (по суті, виробничі кооперативи). У 1996 р. був прийнятий конституційний закон, який дозволив придбання у власність іноземцям земельних ділянок. А вже в 2000-у р. була завершена кодифікація матеріального права, що регулює сучасні цивільно-правові відносини. 1 липня 2001 р. ввійшов у життя новий цивільний кодекс Литовської Республіки. 26 вересня 2000 р. парламент схвалив нові кодекси, які введено в дію з 1 січня 2003 р. одночасно з новими кримінально-процесуальним і кримінально-виконавчим кодексами. Після входження Литви до складу ЄС 1 травня 2004 р., кримінально-процесуальний кодекс був доповнений додатком, що має назву «Законодавчі акти ЄС, акредитовані Литвою».
Серед інших, ефективними факторами, були – люстраційний процес та перебудова системи місцевого самоврядування. Внаслідок чого відбувся швидкий та безболісний для суспільства злам радянської політичної системи. Литовська правова система належить до романо-германської правової родини з індивідуальними рисами, які є близькі з латвійськими та естонськими зразками та істотно відрізнялись від законів, що були прийняті в країнах СНД.
Литовська Республіка не лише відмовилась від радянської тоталітарної правової системи, але також 23 червня 1995 р. нею була подана заява Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй щодо міжнародних договорів укладених за часів окупації Радянським Союзом: «Литовська Республіка була окупована СРСР 15 червня 1940 р. Багато західних країн не визнавали включення Литовської Республіки до складу СРСР. Відновивши свою незалежність 11 березня 1990 р. Литовська Республіка не є і не може бути правонаступницею колишнього СРСР. Литовська Республіка не може взяти на себе відповідальність за договори, укладені колишнім СРСР, тому що не брала участь у створенні цих договорів, а ні впливала на них. Тому Литовської Республіки не може взяти на себе відповідальність за наслідки договорів, укладених СРСР».
Описавши факт знищення Литовською Республікою радянсько-тоталітарної правової системи звернемося до питання, чи якимось чином це вплинуло на зміну її кордонів.
За часів СРСР до складу Литви остаточно ввійшли дві території – Віленьський та Клайпедський краї.
Віленьський край. 7 жовтня 1920 р. у Сувалках було підписано польсько-литовські договір, на підставі його умов Вільно та Віленьський край мали ввійти до складу Литви. Але, вже 9 жовтня польські війська під командуванням генерала Л. Желіговського захопили Вільно та край. На цих територіях було проголошено державу Серединна Литва. 24 березня 1922 р. Законодавчий Сейм РП прийняв Акт «Про прийняття державної влади у Віленськім краї урядом Республіки Польща». 6 квітня 1922 р. Законодавчий Сейм РП прийняв закон «Про прийняття державної влади над Віленським краєм».
У знак протесту литовський уряд відмовлявся мати з Польщею будь-які дипломатичні відносини. Лише у 1938 р. Литовська Республіка внаслідок ультиматуму Польщі від 17 березня 1938 р. була вимушена погодитися на відновлення дипломатичних стосунків, відкриття кордону і поновлення сполучення. Разом з тим, Литва не погодилася визнати втрату Вільнюса де-юре.
У вересні 1939 р., після окупації території Республіки Польща Червоною армією, Вільно і частина Віленського краю за «Договором про передачу Литовській Республіці міста Вільно та Віленської області і про взаємодопомогу між Радянським Союзом і Литвою» від 10 жовтня 1939 р. було передано Литовській Республіці. Після анексії Литовської Республіки у 1940 р. Радянським Союзом до складу вже Литовської РСР на підставі Указу Президії ВР СРСР від 6 листопада 1940 відійшла іще частина території Віленського краю площею 2637 км².
Клайпедський край (нім. Memelland – Мемельська земля) був створений згідно з Версальським договором у 1920 р. відокремленням від Східної Пруссії і перебував під контролем Ліги Націй. На цю територію претендували Німеччина, Литва і Польща. Після «Клайпедського повстання» 17 лютого 1923 р. Клайпедський край було передано, як автономну область Литовській Республіці. У травні 1924 р. було підписано Клайпедську конвенцію, яка офіційно визнавала суверенітет Литви над краєм. У січні 1928 р. після довгих і важких перемовин Німеччина і Литва підписали договір про кордон, який визнавав Клайпеду за Литвою. Область залишалася частиною Литви до березня 1939 р. У внаслідок німецького ультиматуму 23 березня 1939 р. о 1:00 ночі Урбшис і Ріббентроп підписали договір, який набирав чинності з 22 березня 1939 р., про добровільну передачу Литвою Клайпедського краю ІІІ-му Рейхові. Після другої радянської окупації, СРСР у 1946 р. передав Клайпедський край Литовській РСР. Кордон, проведений за Версальським договором, залишається кордоном між Литовською Республікою та Калінінградською областю Російської федерації.
Таким чином, зміна правової системи в Литовській Республіці і навіть відмова від участі в договорах, які були підписані за часів СРСР не мали ніяких наслідків для зміни кордонів цієї держави. Існування, свого часу, Віленьського і Клайпедського питань, залишились лише сторінкою історії, на сьогодні і Віленський і Клайпедський краї є невід’ємною складовою території Литовської Республіки.
Наступним об’єктом вказаного порівняння є Польща. Після окупації Польщі Радянським Союзом від 1944 р. на її території мав місце певний правовий хаос. Не зважаючи на існування законного керівництва Республіки Польща в еміграції в Лондоні, Радянським Союзом була створена окупаційна адміністрація у форматі нелегального і ніким не визнаного Польського Комітету Національного Визволення. Цей комітет незаконного проголосив відміну Конституції РП 1935 р. і «реанімував» Конституцію 1921 р. ПКНВ визнавав чинність значної частини довоєнного законодавства РП, але паралельно видавав декрети з силою законів, які насправді не могли мати легальності у зв’язку з прямим порушенням польського права.
У кінці червня, на початку липня 1945 р. на міжнародному рівні було визнано Тимчасовий уряд національної єдності, а у наступному період від 1952 р. РП переформатовано у Польську народну республіку – тоталітарного сателіта СРСР. В наслідок цього на її території відбулось встановлення соціалістичного ладу та інсталяції нової правової системи. Хоча ця влада досить інертно змінювала не ключові для неї елементи права. Новий ЦК було прийнято лише в 1964 р., а нові КК і КПК – в 1969 р. Торговий кодекс 1934 р. і зовсім не було відмінено. Таке нехарактерне для соціалістичних країн дбайливе ставлення до національної правової традиції пояснювалося як «культурним націоналізмом» і консерватизмом поляків, так і збереженням в країні значного приватного сектора (насамперед у сільському господарстві). Дійсно кардинальних змін в соціалістичній Польщі зазнало, перш за все, конституційне право. Реформи торкнулися сімейного законодавства, яке було вперше уніфіковано і секуляризовано. В цілому до моменту мирного демонтажу соціалістичної системи в 1989 р. польське право продовжувало зберігати самобутні риси.
Усвідомлення невідворотності змін привело реформаторів з ПОРП і політичну опозицію до переговорів «круглого столу» на початку 1989 р., які поклали початок переходу від тоталітаризму до демократичного суспільства. За угодою між урядом і «Солідарністю» було сформовано перехідні Національні збори (сейм і сенат), які розпочали період реформ. Влітку 1991 р. відбулись перші демократичні вибори у Національні збори.
Реформи польської правової системи проводились достатньо «обережно», супроводжувалися тривалими дискусіями і підготовчими роботами. Проте, нові Конституція, КК і КПК в Польщі були прийняті вже у 1997 р. «Правова система починається з Конституції, саме в ній вона набирає свою силу, з нею співвідноситься, як у теоретичному, так і практичному аспекті» відзначала перший омбудсмен Польщі Ева Летовська.
У Польщі соціалістична правова система була переважно ліквідована. Вступ до Європейського Союзу, імплементація норм міжнародного права і побудова сучасної європейської держави мали остаточний вплив на цей процес. Внаслідок чого Польща повернулася до романо-германьської правової сім’ї.
Сучасне польське керівництво декларувало в Ухвалі Сенату Речи Посполитої Польської ІІІ від 16 квітня 1998 р. про правову тяглість між ІІ (Другою) і ІІІ (Третьою) Річчю Посполитою Польською, визначаючи державу утворену після Другої світової війни на польських землях, що функціонувала у 1944–1989 рр., як не демократичну з тоталітарною системою влади, яка була елементом світової комуністичної системи, позбавленої суверенності і не реалізуючої засад зверхності народу. Та висловлює подяку органам Польської держави в еміграції, які діючи на підставі Конституції квітня 1935 р. зробили можливим збереження правової тяглості між ІІ і ІІІ Річчю Посполитою Польською. Таким чином, сучасна Польща дистанціювалась правонаступництва від ПНР, що також, як і у випадку з Литовською Республікою не має наслідком перегляд існуючих кордонів.
Територій Західної України, Західної Білорусі та Віленьського краю, були окуповані Польщею у 1920 р., у 1939 р. окуповані СРСР, та повторно окуповані ним в 1944 р. Як би у «компенсацію» за втрати на Сході західний кордон Польщі, за рішенням Ялтинської конференції 1945 р., а потім і Потсдамської (липень-серпень 1945 р.) був встановлений по Одеру і Нисі Лужицькій. Внаслідок цього, окуповані Радянським Союзом землі Східної Німеччини: Східна Сілезія, Східна Померанія, Ноймарк, Східна Саксонія, південна частина Східної Пруссії були передані під управління Польщі і перебувають в її складі до сьогодні.
Отже, на прикладі Польщі, як і на прикладі Литви є явним, що зміна правової системи не призвела до зміни кордонів цих держав, у зв’язку з тим, що процес зміни правової системи ніяким чином не на пряму ні опосередковано не пов’язаний з фактом існування визнаних міжнародним правом державних кордонів.
Варто нагадати, що з метою усунення будь-яких підстав для територіальних претензій у договорі між СРСР і ФРН від 12 серпня 1970 р. була закріплена норма про визнання непорушності кордонів усіх держав у Європі, ст. 3 визначала: «непорушні зараз і в майбутньому кордони всіх держав у Європі, як вони проходять на день підписання цього Договору». Подібна норма увійшла до тексту подальших договорів, укладених ФРН з іншими соціалістичними державами Європи – Польською Народною Республікою, 1970; Німецькою Демократичною Республікою, 1972; Чехословацькою Соціалістичною Республікою, 1973.
Нарада з безпеки і співробітництва в Європі в 1975 р. у Гельсінкі закріпила принцип непорушності кордонів. У ст. ІІІ Декларації принципів Заключного акта НБСЄ від 1 серпня 1975 р. проголошується: «Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони».
Таким чином, ті кордони, які мала УРСР на 1970-ті роки є непорушними і у відповідності до норм міжнародного права належать (де-юре) сучасній Україні. І будуть належати її, як у разі визнання правонаступництва від УНР, так і у зв’язку з ліквідацією радянсько-тоталітарної правової системи та встановлення національно-державної правової системи романо-германьського зразка.
Саме існування радянсько-тоталітарної правової системи в Україні є причиною територіальних втрат. Саме норми цієї системи, які дистанціюють суспільство від можливості впливати на державну політику, призвели до подій 2014 р. – окупації Криму та Донбасу Російською федерацією та унеможливлюють участь громадян України у процесах які б впливали на переможне розв’язання конфлікту. Крім того, роблять нездійсненним подолання негативних суспільних явиш, зокрема, такого, як корупція, яка попросту є невід’ємною складовою цієї ж радянської системи і буде існувати стільки ж скільки сама ця система.
Відповідно до вищенаведеного є явною аксіома, що бажане знищення в Україні радянсько-тоталітарної правової системи не може мати наслідком, в системі міжнародного права, зміну існуючих (де-юре) державних кордонів. Позитивний досвід пострадянських і постсоціалістичних країн підтверджує визначення, що категорія – зміна правової системи держави є самостійною і не пов’язаною з категорією її територіальної цілісності.

Андрій Клос