Останнім часом стається дедалі більше подій, що вказують на дуже небезпечну політику, яку здійснює керівництво держави стосовно окупованих територій. Вже абсолютно очевидним є факт, що влада не збирається наводити порядок з позиції сили. Якщо, звісно, хтось взагалі планує його навести. З чим це пов’язано, та чого нам чекати далі?

На міжнародній арені Україну розцінюють винятково як об’єкт, а не повноцінний та рівноправний суб’єкт міжнародних відносин. Саме тому наші західні партнери сплять і бачать, аби якомога швидше вирішити військове протистояння на Донбасі та окупацію Криму будь-яким шляхом. Черговим доказом цьому стала нещодавна заява президента Чехії, який запропонував українцям, фактично, продати Крим росіянам, таким чином тільки додатково наголосивши на неможливості повернення півострову під контроль України.  Якби не потужний опір агресії, який чинило самоорганізоване українське суспільство, – такі ж слова ми б могли почути щодо майже половини України.

Ситуація всередині країни, а особливо – на деокупованих територіях, ще гірша: відверті колаборанти та організатори референдумів за «ЛДНР» масово перефарбувались та продовжують працювати на державних посадах, імітуючи лояльність до Української держави. Однім з яскравих прикладів потурання сепаратистам стало рішення суду, згідно з яким на свободі опинилась одіозна «мати сепаратизму», мер Слов’янська, – Неля Штепа. Для місцевих патріотів це стало абсолютним шоком та сигналом того, що система зробила крок назустріч тим, хто ще вчора кликав «русскій мір» в Україну та розпалював горнила війни на Сході. Чи за це померли справжні патріоти, такі як Володимир Рибак чи Юрій Поправка, що стали одними з перших жертв агресорів? Чи за це загинули тисячі Захисників України в неоголошеній війні?

Проте, це ще не найстрашніше. Незважаючи ні на що, знаходяться люди, не готові миритись з таким нав’язуванням «миру». Саме їх, а не колаборантів,  система жорстоко карає в першу чергу. Наведемо показовий приклад. Як писав Тарас Шевченко, – «найшовсь-таки один козак, із міліона свинопасів». В місті Рубіжне на Луганщині триває суд над волонтером і патріотом Володимиром Козюбердою. З початку АТО він допомагав українським військовим, возив допомогу на блокпости. Як автослюсар – ремонтував військову техніку та займався її евакуацією з передової, маючи власний евакуатор. Був в полоні у кадирівців. Після захоплення Рубіжного агресорами був змушений поїхати в Харків, але одразу після звільнення міста повернувся назад та продовжив допомогу як армії, так і новій місцевій поліції. Його син служить в зоні АТО. У 2015 році Володимир підняв на вуха все місто. В умовах абсолютної бездіяльності влади щодо покарання причетних до колабораціонізму він вирішив чинити правосуддя власноруч, підпаливши два будинки, гараж та автівку місцевих прибічників Путіна, які були організаторами проросійського руху в місті та замішані у розстрілі українських військових, блокуванні колон з технікою та організації референдуму за «ЛНР». Володимиру інкримінують підпал приватних помешкань, псування майна, незаконне зберігання зброї та  замах на вбивство. 27 вересня 2017 року рубіжанський суд виніс вирок – 10 років позбавлення волі. Подано апеляцію. Водночас, місцеві антиукраїнські елементи почувають себе чудово, проти них жодних справ не порушується. І, судячи з усього, порушуватись і не будуть. Цей кричущий випадок показав, що всілякі спроби самостійно боротись з колаборантами будуть жорстоко каратись. Проте, чи не завдяки таким людям, як Володимир Козюберда, ми не маємо зараз Харківської або Одеської «народних республік»?  Судячи з усього, влада вже забула про ту межу, на якій стояла країна напередодні початку війни, коли саме об’єднана громадськість не допустила просування «русского міра» вглиб країни.

Водночас, суд відпустив майже двадцятьох заколотників, що були учасниками заворушень в Одесі 2 травня 2014 року. Днями – луганчанин, що приїхав з Криму, розбив пам’ятники Героям Небесної Сотні на Інститутській. Печерський районний суд Києва обрав для нього запобіжний захід у вигляді двох місяців арешту з альтернативою внесення 320 тис. гривень застави. Складається враження, що суспільство просто перевіряють на міцність та дивляться, які ще витівки ми будемо терпіти. Українців знову намагаються перетворити на худобу, яка в цілковитій апатії, наче зі сторони, мусить споглядати на те сумне майбутнє, що їй приготували пастухи. Нас змушують полюбити зрадників і агресорів. Будь-якою ціною.