Питання щодо шляхів деокупації Криму та Донбасу є одним з багатьох, на які нинішня влада та українські націоналісти дають діаметрально протилежні відповіді. Більше того, є колосальна різниця між тим, що пропагує через засоби масової інформації владна верхівка, та тими очікуваннями, що існують в суспільстві.

Яким чином повернути окуповані території? Владна команда не просто декларує, що немає альтернативи Мінським угодам, з його «мирним» процесом та «уникненням» військового протистояння. Знаючи сутність цієї влади, спостерігаючи за її поведінкою від 2014 р., ми чудово розуміємо, що вони і дійсно так вважають і наполягають на цьому. На їхню думку, ми у жодному випадку не зможемо воювати з Росією та не зможемо її подолати. Всю цю риторику ми чули від очільників нашої держави ще в 2014 р., коли тільки починався Крим, Донбас, відбувались заворушення в Харкові та Одесі, коли приміром озвучувалося переконання, що в Харкові не можна з’являтися жодному націоналісту, бо в місті «почнеться стотисячне повстання». Вони налякані та не бачать можливостей повернення окупованих територій, сподіваючись лише на західну допомогу. Звичайно, тут не йде мова про те, що не треба шукати союзників, зокрема на Заході. Очевидно, що для будь-якої країни важливі союзники та міжнародна підтримка. Але перше на що треба розраховувати це – власні сили. Те, що показали західні союзники за три роки війни – ми вже побачили. Так, нам надали певну допомогу, але воювати замість нас вони не будуть, бо це не їхня війна. Звісно, стратегічно західні політики розуміють, що саме Україна зараз стримує агресора на Сході. Але хочу нагадати, що за Будапештським меморандумом гарантами територіальної цілісності виступала не тільки Росія, але й Великобританія та США. І реакція згідно з цим договором з їхнього боку є зовсім неадекватною. За окупацію Криму і Донбасу несуть відповідальність також США та Великобританія, які відібрали в України ядерну зброю, а нині навіть не наважуються надати нам летальну зброю. Хоч, за великим рахунком, мали б повернути нам ядерний арсенал, а не просто якусь зброю.

Розраховуючи на власні сили ми водночас маємо розуміти співвідношення військового потенціалу України та Росії. Дійсно, у військовому плані Росія доволі потужна. Але, приміром, для початку широкомасштабної війни в Україні їхнього потенціалу виявилось недостатньо. Зваживши всі «за» і «проти» в 2014 р. вони, все ж таки, не наважились на вторгнення, хоча тоді українська армія була значно слабшою ніж тепер. Нині час грає на користь України. Але поруч з активними дипломатичними кроками, тиском на західних союзників щодо посилення санкцій та надання фінансової та збройної допомоги, слід готуватися саме до військового сценарію. Альтернативи військовому вирішенню питання деокупації Криму та Донбасу не існує. Треба чітко усвідомити – хто б не прийшов до влади в РФ після Путіна, добровільно окуповані території нам ніхто і ніколи не поверне. Приміром, коли на початку 90-х в Росії відбулись кардинальні політичні перетворення, окуповані Курильські острови Японії ніхто повертати навіть не збирався. Така саме ситуація буде і з Кримом.

Чи можливе військове вирішення? Звісно, що воно можливе, але за певних умов. Якщо Україна буде до цього готовою, а РФ – буде послаблена під тиском міжнародних санкцій та внутрішніх проблем, що ведуть її до кризи. І коли в Москві почнеться політичний колапс у нас буде шанс не просто тиснути через міжнародні інститути, а вводити війська на окуповані території та звільняти їх військовим шляхом. Якщо ми згаємо цей час – то почнуться тривалі переговори, що можуть тривати десятиліттями, а потім ми дочекаємось чергового відновлення Радянського Союзу версії 3.0 з тими самими претензіями. Історія Московії за 700 років не дає інших сценаріїв. Не буде ніякого порозуміння, вони ніколи не відмовляться від того, що вони загарбали. Звільнення окупованих Москвою територій завжди було можливим лише тоді коли там починалася внутрішня криза: Смута початку XVII ст., революції початку ХХ ст., розпад СССР 1991 р. Тільки коли починається криза існує короткотривалий шанс повернути те, що ними було захоплено. Інших можливостей не існує. Тому для того, щоб це зробити треба бути готовими скористатись їхнім кризовим станом.

Потрібно мати дипломатичне і військове прикриття, щоб все пройшло успішно. Іншими словами, треба готувати свій аналог операції «Буря», яку провели хорвати проти Сербської Країни у 1995 р., коли почався внутрішній конфлікт в самій Югославії. На жаль, мусимо констатувати, що на даний момент ми не є готовими до такого розвитку подій, і навіть не зовсім розуміємо, як само до цього треба готуватись. А це цілий комплекс напрямків, таких як: військовий, економічний, політичний, дипломатичний тощо.

Іншим важливим аспектом деокупаційної проблематики є питання майбутнього статусу Криму та кримсько-татарської етно-конфесійної спільноти. Щодо цього немає консенсусу не лише між владою та суспільством, але і в самому суспільстві. Позиції вкрай поляризовані. Якщо підходити до цього питання прагматично – з точки зору українських національних інтересів, то найголовніше що варто затямити – у кримських татар є свої національні інтереси, яких вони будуть дотримуватись. Враховувати наші інтереси вони не будуть в жодній мірі. Тому я не бачу жодних підстав враховувати їхні інтереси. Ми не є союзниками. Їхня генеральна лінія – відновлення окремої держави, що включала б в себе, як мінімум, весь Крим, а як максимум – всю територію колишнього Кримського Ханства, а це Причорноморські степи та колишня Таврія.

Ці плани ними проговорюються доволі відверто. Коли окремі недалекоглядні політики та громадські діячі пропонують їм підіграти і дати автономію чи державну незалежність у сподіванні на вдячність з їхнього боку в майбутньому, це виглядає як дитяча наївність. Треба розуміти, що справді є окремо взяті люди, такі, як Мустафа Джемільов, які відчувають щиру прихильність щодо України, але це всього лиш окремі люди, а не вся нація. Кримсько-татарська етнічна спільнота живе своїми виключними інтересами, і є до того ж надзвичайно віддалена від українців майже по всім напрямкам: конфесійному, культурному, мовному, етнічному тощо. Абсурдно говорити, що вони будуть довго нам вдячними. Кримські татари будуть реалізовувати свою національну програму, яка йде врозріз з українськими національними інтересами. Не бачу жодних підстав шукати з ними компромісів, як це робить протатарське лобі в українському політикумі. Проштовхувати їхні національні інтереси і пропонувати відокремити частину Херсонської області для створення кримсько-татарської автономії з перспективою поширення її в подальшому на весь Крим, або гарантувати створення кримсько-татарської держави після деокупації – це прямий шлях, щоб віддати півострів в руки іншого народу. Для чого? Відносини такого роду не несуть нічого вигідного нам. Історично склалось так, що українців в Криму більшість з часів середньовіччя. З XVII ст. існують дані по складу населення Криму: там завжди була українська, або, принаймні, слов’янська більшість. Тюркська меншість певний час панівною, але ніколи не складала більшість. Нинішній етно-релігійний конгломерат, який іменують «кримськими татарами», являє собою доволі строкату суміш різноманітного етнічного походження, що об’єднана, здебільшого, навколо релігійного чинника. Якщо хтось хоче зрозуміти, як буде діяти ця релігійна спільнота у майбутньому, то не має фантазувати, достатньо подивитись на те, що відбувається в усіх ісламських країнах та державах з компактними мусульманськими меншинами. Терор, хаос, джихад, релігійний фундаменталізм. Іслам кидає виклик Західній цивілізації. Ставить її перед вибором – боротися чи загинути. Кримсько-татарський чинник не можна розглядати в етнічному, лише – в релігійному (ісламському) контексті, та несе потужну загрозу як для України, так і для інших традиційно християнських європейських країн. Зараз на телебаченні можна побачити, як розповідають про переслідування представників організації «Хізб ут-Тахрір», яка, насправді, є терористичною організацією, що пропагує створення Халіфату, який згодом має поширити свою владу на весь світ військовим шляхом. Свого часу їхньою діяльністю в Криму займались українські спецслужби, зараз – займаються російські. Але наша влада та ЗМІ роблять їм рекламу, намагаючись довести, що члени організації воюють з Росією. Якби вони воювали з Росією, то ми б бачили цих людей на Донбасі, в АТО, у лавах добровольчих батальйонів. Але їх там немає. Але, насамперед, вони воюють з усім християнським світом. Тому не треба плекати ілюзій, що це наші потенційні попутники чи союзники. Насправді, це – наші потенційні вороги. Вони вимагають автономії. Варто задати риторичне питання: в Туреччині живуть мільйони нащадків кримських татар, чому ніхто ніколи не чув про кримсько-татарську автономію в Туреччині? Турки лобіюють створення кримсько-татарської автономії в Україні, але тоді де курдська, вірменська та інші автономії для етнічних меншин в самій Туреччнині? В ситуації, коли турки так поводяться зі своїми національними меншинами, вони не мають жодного права вчити нас вирішувати такі питання. Це не той голос, до якого треба прислухатись. Думати, що через надання автономії турки стануть нашими союзниками абсолютно безглуздо, тому що геополітично вони претендують на відновлення ролі регіонального лідера, що ґрунтується на традиції Османської імперії, до якої входив і Крим і значна частина Українського Надчорномор’я. Не бачу сенсу, аби українці великою кров’ю повернули Крим, і віддавали його в руки наших геополітичних конкурентів, що спричинить розповсюдження ісламської загрози та тероризму в Європу через Крим. Все вище сказане, звичайно, не слід розцінювати як заклик до прямого конфлікту з кримськими татарами. Але треба усвідомлювати, що ми маємо зовсім різні національні інтереси. Максимум на що може розраховувати мусульманське населення Криму – збереження своєї культури і традицій. Про жодні автономії не може бути й мови.

Не менш важливою проблемою є також майбутній статус деокупованих територій. Нині популярності набуває думка, що ці території виявили своє невдоволення через відсутність особливого автономного статусу. Пропонується розширення їх суверенних прав фактично до рівня незалежних держав. Але подібні судження цілком не відповідають дійсності. Такого рівня окремішності, які мали довоєнні Крим і Донбас, не мав жодний регіон в жодній європейській країні. Український прапор в Криму був рідкістю, російський Чорноморський флот поводився там наче у себе вдома. Кримські чиновники, на кшталт Аксьонова, завжди були проросійськими, та не приховували своїх поглядів, і при цьому здійснювали владу іменем Української держави.

Донбас взагалі був олігархічним квазідержавним утворенням, який у 2010–2013 рр. спробував розширити свою владу на всю Україну, кінець чому поклав лише Майдан. Проблема не в тому, що вони не мали повноважень, або якихось можливостей. Навпаки: на Донбасі їх було занадто багато. Це був незалежний табір дотаційних регіонів, що провадили свою мовну, культурну та економічну політику за рахунок решти України. Тому абсолютно зрозуміло, що жодних особливих статусів їм давати не можна. Більше того – їм не можна давати навіть статусу області. Необхідно впроваджувати на час очищення (санації) безпосереднє управління з Києва. Ці регіони є надзвичайно проблемними як політично та культурно, так і економічно та екологічно, що потребує цілісної, продуманої та чіткої центральної політики і управління фактично в ручному режимі. Лише після впровадження незворотних змін ці регіони мають бути цілком реінтегровані та отримати рівні права й статус областей в унітарній країні. Але це має відбутись після суттєвого очищення та переформатування владних інституцій та суспільної структури.

Із цим пов’язаний величезний комплекс проблем, що потребують детального фахового обговорення. Чи не найважливішим є питання – який статус має одержати населення, що опинилось на окупованих територіях? Навіть якщо все обійдеться без надання «особливого статусу» та все повернеться до статус-кво 2013 р., то все одно ми матимемо декілька мільйонів відверто антиукраїнського ватного населення, які знову створюватимуть колосальні проблеми всій країні. Питання необхідно вирішувати кардинально: всі особи, які в період російської окупації одержали російське громадянство, або в той чи інший спосіб виявили нелояльність щодо Української держави – мають бути автоматично позбавлені українського громадянства. Необхідно запровадити інститут підданства, аналоги якого існують в багатьох країнах. Цим людям, звісно, мають бути гарантовані всі базові права, але вони не зможуть впливати на державну політику через вибори чи займати відповідні державні посади. Очевидно, що всі ті, хто брав в руки зброю або здійснював владні повноваження на окупованих територіях, мають бути притягнуті до карної відповідальності за державну зраду. Безсумнівно, для багатьох мешканців окупованих територій це буде неприйнятним і вони знову почнуть говорити про утиски, але свій вибір вони вже зробили, коли виступили проти Української держави, підняли проти неї зброю та погодилися на співпрацю з окупантами. Вони думали, що Українська держава просто так віддасть свої території? Такого ніколи не буде.

Зрозуміло, що мешканці окупованих територій мають бути поставлені в певні рамки, аби Українська держава змогла знову повноцінно функціонувати. Якщо ми просто інтегруємо ці території в якості вибухонебезпечної суміші, цієї виразки, що розкладала Україну і до цього, то ми матимемо ті самі проблеми, що і призвели до Майдану та війни. Тобто, внутрішнє протистояння в суспільстві, влада в руках місцевих олігархів, які знову спробують поширити свій вплив на всю країну. Тому ці моменти мають бути вирішені таким чином, щоб в Української нації не виникало проблем в майбутньому.