Питання мови є в числі найбільш жваво обговорюваних в націонал-демократичних колах. Власне, мовна політика є фактично квінтесенцією політичних прагнень тих партій та груп, які ми визначаємо як «культурно-лінгвістичних націоналістів». Наша гостра ідеологічна полеміка з представниками «мовного фундаменталізму», в якій ми обстоюємо пріоритетність расової, великодержавної та соціальної складових національної політики над культурно-лінгвістичною сферою, створює у наших опонентів ілюзію, щодо нехтування нами мовної проблематики.

Звичайно, це не так. Але лінгвістичне питання ми розглядаємо в геть іншому ключі, ніж це роблять представники двох теперішніх непримеренних мовно-політичних таборів (окреслимо їх як «українофільський» та «русофільський»). Коли мовні «націоналісти» говорять, що вершиною їхніх сподівань є мовно-пропорційне представництво в усіх галузях суспільного життя України (78% україномовних газет, теле- та радіопрограм, шкіл, ВУЗів та ін.), то можна лише пошкодувати щодо подібних перспектив – не такої будучності прагнемо ми для української мови!

Подивімося на лінгвістичний простір Східної Європи та її природнього продовження – Сибіру. Цей простір є одноцільним, як з точки зору геополітики, так і з огляду на мовну ситуацію. Життєвий простір української мови не закінчується на хуторі Михайлівськім. І справа не лише в наявності українських етнічних теренів на Східній Слобожанщині, Кубані, Поволжі, Західного Сибіру, Сірого та Зеленого клинів. Проблема є значно ширшою.

Визнаймо очевидну річ, про яку писав свого часу Юрій Липа, – Східна Європа є єдиним геополітичним масивом на просторі якого може існувати лише один великий державно-політичний організм з одним імперським центром. Так само і універсальна мова цього природнього обширу може бути лише одна. Так було в минулому, протягом останнього тисячоліття, і так буде й надалі. Сотні років саме ми, українці, визначали це мовне тло, і ми не бачимо жодних підстав для того, чому зараз має щось змінитися, хіба що гору візьме точка зору ретронаціоналістів з їхніми хуторянськими 78%.

Щоб одержати вірне бачення обрисів майбутнього, необхідно розв’язати два питання з минулого, які заганяють в глухий кут обидва табори теперішньої «мовної війни»:

  1. Яка метрика так званої російської літературної мови?
  2. Якою мовою писали українці до Котляревського та Шевченка?

Відповідь на ці, здавалося б, зовсім різних питання – одна. Але перед тим, як її давати, зробимо відступ теоретичного характеру.

Прийнято вважати, що кожна нація користується в якості літературної, як правило, – однією мовою. Це дійсно вірно коли беремо до уваги певний хронологічний зріз. Але якщо взяти до уваги лінгвістичні реалії в їх історичному розвиткові, то ситуація буде дещо іншою. Наведемо лише декілька прикладів: впродовж IX–XVIII ст., таким народом як болгари було створено відразу три літературні мови (старо-слов’янську – часів Кирила і Мефодія, середньо-болгарську – часів Другого Болгарського царства ХІІ–XIV ст. та ново-болгарську – наприкінці XVIII ст.), кожна з яких була для болгар рідною. Аналогічно перси мали три літературні мови – давньо-перську – часів імперії Ахеменідів, середньо-перську (пехлеві) – часів Сасанідської держави та ново-перську (фарсі).

Причина подібного стану речей полягає в тому, що жива розмовна мова та її літературні редакції – суть різні за своєю природою речі. Жива мова – це феномен, який можна порівняти з річкою або вітром, що існують як такі лише в динаміці. Натомість, літературна мова – це лише стандартизований зріз живого розмаїття в певній хронологічній та географічній точці. Кожна літературна мова має метрику свого народження, яку можна зазвичай локалізувати з точністю до року або десятиліття та конкретних географічних координат. Водночас літературна мова, на відміну від розмовної, річ доволі консервативна, обтяжена формальними правилами та обмеженнями, що покликані зберігати за цим інтелектуальним витвором комунікативну роль в певному суспільстві між регіональними групами та окремими поколіннями. Образно кажучи – літературна форма це ті закуті каменем береги в яких тече річка розмовної мови.

Непоодинокими є також приклади, коли певна літературна мова ставала суто інтелектуальним витвором, який лише почасти спирався на розмовну мову. І стосуються подібні приклади не лише есперанто. В пізньосередньовічну та ранньомодерну добу (XІV–XVIII ст.) інтелектуальні еліти окремих народів при створенні відповідного літературного канону, виходили з тієї позиції, що останній мав конче відрізнятися від народних говірок та почасти їх об’єднувати. Таким чином мову високого мистецтва, королівського двору та бюрократії, законодавчих кодексів та офіційної історіографії штучно відмежовували від «мужичої» мови. Робилося це шляхом синтезу розмовної лексики та слів і зворотів іншомовного походження, запозичених, як правило, з латини, грецької або старо- (церковно-) слов’янської мови.

Ось що, скажімо, говорить про мову славетного Літопису Самійла Величка дослідник Валерій Шевчук: «Самійло Величко писав свій Літопис складною канцелярською мовою, яку можна назвати штучною, – такою мовою не розмовляв ніхто. Величко називає свою мову козако-руською і визначає як козацьке наріччя. У ньому живе оте дивне переконання, що освічений чоловік повинен користуватися мовою особливою, яка відрізнялася б від тієї, якою розмовляють у побуті».

 Власне, в цих інтелектуальних умовах і склалася наша друга літературна мова (першою була – руська версія (ізвод) старослов’янської часів Київо-руської імперії (Київської Русі) та Руського королівства (Галицько-Волинської держави)), яку науковці окреслюють як українську книжну (старо-українську) мову, а сучасники називали руською, словено-руською або козако-руською. Її початки бачимо вже в грамотах руських та литовських князів XIV ст., а її лексичною основою була суміш тогочасної розмовної мови українських земель зі старо-слов’янською.

В XV–XVI ст. ця мова набуває міжнародного значення – вона стає офіційною у Великому князівстві Литовському і Руському, Молдавському господарстві (середньовічній Русо-Влахії), Речі Посполитій; нею пишуть офіційні документи в королівських та господарських канцеляріях, складають законодавчі кодекси, літописи та літературні твори (прозові та віршовані), перекладають церковну літературу (зокрема Острозьку Біблію – перший повний слов’янський переклад Біблії). Отже, ця мова набуває офіційного та сакрального значення. Це універсальна мова Східної Європи.

Остаточного оформлення стара українська мова набуває в першій половині XVII ст. під пером професорів Київо-Могилянської академії. Граматика Мелетія Смотрицького стає на довгі десятиліття офіційним каноном цієї літературної форми – за нею викладають писемну мову в школах та академіях впродовж XVII–XVIII ст. А в другій половині XVII ст. ця мова завойовує для себе нові простори – неозорі терени Московської держави, куди від 1654 р. невпинним потоком перетікає інтелектуальна та церковна еліта, військові та бюрократичні кадри. Вони приносять із собою свою (українську книжну) літературну норму, яка невдовзі стає офіційною мовою Російської імперії, а впродовж ХІХ ст. – з невеликими змінами – «русским литературным языком».

Варто наголосити, що і сам політичний проект «Російська імперія» є українським інтелектуальним витвором: українець Феофан Прокопович є автором цієї назви, так само українці придумали і трьохчленну формулу для позначення трьох державотворчих складових цього політичного утворення «Велика, Мала і Біла Русь», українці прив’язали цей політичний проект до спадщини Київської Русі в «Синопсисі» Інокентія Гізеля (за яким викладали історію в школах Московії в кінці XVII – на початку XIX ст.), українська (київська) версія Православ’я (остаточно оформлена Петром Могилою) стала офіційною в усій імперії (московська версія християнства (старообрядство) була витіснена в глухі ведмежі закутки). Не дивно, що і наш літературний витвір – словено-руська мова («старожытный наш язык руський») закріплюється в якості єдиної літературної норми на всьому просторі імперії.

Постає логічне запитання: чому ж тоді українцям знадобилося в ХІХ ст. витворювати ще одну літературну мову, в той час як росіяни безболісно послуговуються чужою їм літературною нормою? Почнемо з другого. Відповідь на цю частину запитання криється в політичній культурі Московії. Як вже давно було відзначено істориками та культурологами – російська народна маса порівняно легко улягає будь-яким змінам, що йдуть з центру: так було з церковною реформою патріарха Нікона, петровськими політичними реформами, так було в 1917–1920 рр. та під час перебудови, врешті так є і зараз. Якщо і були якісь спроби спротиву всім цим перетворенням, то походили вони від дуже нечисельних, часто маргінальних, груп московського населення, або взагалі з іноетнічного середовища. Пригадаємо, що всі так звані великі «селянські» повстання в Росії (передусім, Пугачова та Разіна, які обидва походили з «малороссійской станицы Зимовейской»), відбувалися з ініціативи козаків та за підтримки іншо-національних груп Поволжя та Уралу, а найзапекліший спротив більшовикам вчинили зовсім не селянські маси центральної Росії. Тож якби у XVIII ст. літературною мовою Російської імперії стала не українська книжна мова, а скажімо французька, німецька чи польська, то народні маси сучасної Росії, цілком вірогідно, говорили б однією з цих мов.

В разі ж з елітою Російської імперії, то ситуація була ще простішою. Ця еліта мала наскільки різноетнічне походження (старі княжі роди Рюриковичів та Гедиміновичів, нащадки козацької старшини та річпосполитської шляхти, «виїжжі» з Прусії, Трансільванії, Балкан та Західної Європи роди, вихрещені татари, кавказькі князі, остзейске (німецьке) та фінляндське (шведське) дворянство), що врешті більшості з них все одно довелося б вчити якусь чужу мову, яка стала б загально-імперською. Оскільки такою мовою стала наша старожитня руська мова, то всім колишнім інородцям та «виїжжим» довелося «обрусіти».

Московія майже без спротиву улягла українській (руській) мовній експансії. Чи не єдиною спробою надати «великороссийскому наречию» літературного оформлення була робота Велемира Хлєбнікова, яка врешті скінчилася нічим. «Толковый словарь живаго великорускаго языка» Володимира Даля (Козака Луганського) є наразі словником практично мертвої нелітературної мови.

Прикметно, що Московія майже не дала «російській літературній мові» своїх талантів. Над вдосконаленням «русского литературного языка» працювали українці Гоголь (з шинелі якого вийшла вся російська література), Достоєвський та Короленко, Ахматова (Горенко) та Чехов, Маяковський та Островський, і врешті – Шевченко, шотландець Лермонтов, абісінець – Пушкін, татари – Тургєнєв і Булгаков, німець – Фонвізін. Чи не єдиними щиро-московськими великими письменниками російської літератури були Єсєнін та Некрасов. Обидва – великі українофіли. У першого найбільш позитивним героєм його творів є бандит Номах (Махно). А за другого найкраще скаже його вірш «На смерть Шевченка».

Саме Шевченко («русской земли человек замечательный» – за словами Некрасова) у ХІХ ст. вважався письменником, що справив найвизначніший вплив на формування російської літератури, її революційних, визвольних і просвітницьких тенденцій. Але, водночас, Шевченко, разом з Котляревським, став засновником нової літературної норми, яку в наукових студіях називають «новою української літературною мовою». Цей крок Шевченка був природнім, оскільки при всій своїй опрацьованості, «російська» (стара українська) мова була штучним витвором, вона не спиралася на живу стихію розмовної мови, не живилася її енергією, не вбирала в себе всього розмаїття форм і нюансів народної лексики та фразеології.

Стара мова, особливо в ХХ ст., пішла шляхом занепаду та деградації – вона перенасичена невластивими запозиченнями та «совєтським» неоязом, збідніла на форми, втратила будь-яку пасіонарність і тримається лише на диктаті державної машини Кремля, що зробила наш інтелектуальний витвір, поруч з нафтою і газом, засобом тиску на нас же, хоч насправді кремлівський синедріон навряд чи обходять питання чужої їм слов’янської мови. Нинішня постсовєтська літературна норма «русского литературного языка» це мертвий канон, який не виконує жодних культурних завдань. Він має поступитися, спочатку в Україні, а згодом і на всьому просторі Східної Європи, новій літературній нормі, що була витворена на основі розмовної мови серця «землі Руської» – Наддніпрянщини.

Наші великодержавні прагнення (Київ як центр наддержавного утворення, що об’єднує країни Центральної та Східної Європи) у мовному вимірі ставлять за мету надання українській мові статусу не тільки державної мови в самій лише Україні, але й – універсальної мови для цілого нашого регіону, з подальшою експансією на простори постімперської Росії. Росіянам, як в Україні, так і по-за її межами, доведеться зробити те, що вони вже робили двічі перед тим (в ХІ–ХІІ ст. та в XVII–XVIII ст.) – знову вивчити новий варіант української літературної мови.

Автор: Олег Однороженко