ХХ, найбільш трагічне століття української історії, пройшло під повною домінацією політичних устроїв ґрунтованих на лівих (соціалістичних) ідеях. Колосальні втрати нашої нації, випробування та поразки, здавалося, мали б стати надійним щепленням від чергового повторення цього кривавого досвіду.

Головною причиною поразки Визвольних змагань 1917–1921 рр. стала домінація лівих у політичному проводі УНР, який провадив безвідповідальну політику, користуючись світоглядними настановами соціалістичної утопії та пацифістськими мріями. Ці зерна майбутньої поразки були посіяні ще в ХІХ ст., коли т.зв. «народницькою школою» було сконструйовано міф про українців, як «бездержавний» народ, позбавлений власної еліти, який і в подальшому мав лишатися у бездержавному стані, покладаючись на політичний досвід «державних» сусідів. Завдання, які ставилися на порядок денний, полягали не в будівництві власної держави чи створенні мілітарної потуги, здатної за неї боротися, а вирішення соціальних питань у дусі соціалістичної зрівнялівки.

Загальнонаціональне піднесення 1917 р. було змарноване, а політичну владу з рук мрійливих українських «соціал-демократів» вихопили більш прагматичні «старші товариші» з Москви. Ті форми соціального, політичного та економічного устроїв, які впровадили більшовики під час доби «воєнного комунізму» та періоду сталінізму, були одними з найрафінованіших форм реалізації на практиці соціалістичної ідеології. Українській нації це коштувало мільйонів загиблих, суцільного винищення інтелектуальної еліти, руйнування традиційних форм самоорганізації, страхітливої мутації соціальної структури та безлічі інших проблем, які не подолані й досі.

Здобуття незалежності у 1991 р. не могло змінити ситуації докорінно – важкий відбиток соціалістичного ладу досі визначає основні сфери життєдіяльності Української держави, політичний режим якої з повним правом можна назвати пострадянським. Майдан, здавалося б, виніс за дужки політичного життя всі потужні ліві політичні проекти, які в повному складі виявили свою більш чи менш яскраво виражену прокремлівську орієнтацію. Але вже нині ми бачимо їх поступове повернення на політичну авансцену, під різними масками і прапорами. Більше того, вони намагаються позиціонувати себе, як альтернативу нинішній системі, невиправдано визначаючи її як «капіталістичну», попри те, що її коріння саме у соціалістичному радянському минулому. Олігархи та політична верхівка, що управляє країною за допомогою важелів збережених у спадок від СРСР, в основній своїй масі є вихідцями з радянської партноменклатури та кримінальних середовищ з нею пов’язаними. Тому для всіх цих «нових» і «старих» лівих йдеться зовсім не про усунення існуючої системи, а радше про «оптимізацію» її роботи з більшим чи меншим закручуванням гайок (залежить від різниць у партійних програмах), ну й, звісно, про персональні зміни на владному Олімпі – стара номенклатурно-кримінальна верхівка має поділитися зі своїми молодшими і голоднішими послідовниками.

Після Майдану ліві в Україні почали поступово усвідомлювати, що робити ставку на проросійські настрої було, хоч і логічно для цих сил, але явно програшно. Відповідно, в нових умовах вони все більше уживають «патріотичну» або «національно-визвольну» риторику, що є давнім випробуваним прийомом. Але, що виявилося найбільш небезпечним, – так це спроби інфікувати соціалістичними ідеями найбільш революційну та нонконформістську силу сучасної України – націоналістичний рух. Початок свого часу був покладений «Автономним опором», що утворився на уламках УНТП внаслідок ідейної трансформації частини його членства. Нині спроби поєднання лівих ідейно-світоглядних настанов та практик з ідеєю та чином націоналізму провадяться як в інтелектуальній, так і в практично-політичній площинах.

Навіть не беручи до уваги вкрай негативний історичний досвід взаємин української нації з соціалізмом/комунізмом протягом ХХ ст., необхідно наголосити – немає нічого більш протиприродного, ніж поєднання лівих ідей з націоналізмом. Ліві ідеології (комунізм, соціалізм, анархізм) в своїй суті є прямою протилежністю тим ідейно-світоглядним підставам, на яких засновано націоналізм. Головна серед них – національна ідентичність, її збереження та розвиток. Саме з огляду на це близькими, а здебільшого й складовими націоналізму, є інші ідентичності, закорінені в сім’ї, роді, релігії, стані, расі, традиції. Все те, що індивідуалізує як окрему людину, так і цілі людські спільноти. В центрі всього цього погляд на людську природу, ключовими компонентами якої є яскраво виражена індивідуальність, здатність до духовного та інтелектуального вдосконалення, самосвідомість, свобода морального вибору.

В свою чергу соціалізм, як й інші похідні від нього ліві доктрини, прагне в кінцевому рахунку цілком протилежного – повного стирання людської індивідуальності, в якій би формі вона не проявлялася – національної, расової чи релігійної ідентичності, сімейних цінностей чи традиції. Викорінення всіх цих «пережитків» є необхідною передумовою для встановлення соціалістичної утопії «загального благоденства», в якій між окремими людьми немає жодної різниці – всі однаково живуть, працюють і відпочивають. Де відсутні прив’язаності та ідентичності, немає сім’ї, націй та рас, немає власності та панує загальна рівність. Кладовище живих трупів. Або, як про це сказав Василь Стус, – «бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль».

Підставою лівих ідеологічних концепцій є погляд на людину, як позбавленого індивідуальних рис біоробота, найкращим способом існування якого є соціалістичне суспільство, максимально уніфіковане та усереднене, така собі соціальна машина, в якій окремі люди є лише гвинтиками. Пророки соціалізму, від середньовічних «утопій» до «наукових» концепцій ХІХ–ХХ ст., прагнули саме цього Великого всесвітнього спрощення, Порядку цвинтаря. Як таран для руйнування природнього людського суспільства використовувалися найрізноманітніші засоби – в середньовіччі маніхейська концепція абсолютного зла цього світу, який має бути зруйнований, а в ньому, передусім – держава, церква, сім’я, сам потяг до життя. В ХV–XVII ст. єретичні секти підхопили ці принципи, здійснивши спроби встановити «справедливий» лад з суцільним усуспільненням, зрівнянням та примусовим поділом майна, з паралельним винищенням всіх незгодних. Врешті, від Французької революції маємо цілу чергу спроб реалізувати ці принципи в масштабах цілих країн та континентів за допомогою розпалювання соціальної ненависті між різними суспільними групами, верствами та класами. Кожна з цих спроб (від якобинців до Сталіна, культурної революції Мао, полпотівської Кампучії та північнокорейської чучхе) вела до стратоцидів (винищення людей за ознакою приналежності до певної соціальної групи), впровадження масового рабства, деспотії партноменклатури, культурної та інтелектуальної деградації, викорінення самої людської індивідуальності. Під гаслами «Свобода, Рівність, Братерство» впроваджувалися найбільш страхітливі форми несвободи, зневажання людської гідності, морального терору. Замість наділеної свободою волі богоподібної Людини масово штампувалися бездумні деталі «великого соціального експерименту».

Не вірно було б думати, що реалізація соціалістичних проектів це набуток лише ХХ ст. Класикам марксизму, звичайно, необхідно було доводити «свіжість» соціалістичної «формації», яка мала «природньо» прийти на зміну капіталізму. Але насправді коріння соціалістичного ладу значно глибше. Його ми можемо спостерігати вже в державах Стародавнього Сходу, а згодом в державах з т.зв. «азійським способом виробництва» (східних деспотіях), який у своїх основних рисах є нічим іншим, як знайомим нам соціалістичним ладом, з тотальним безправ’ям основної маси населення, всевладдям державної бюрократії, винищенням незгодних, примусовою фізичною роботою, суцільною регламентацією та уніфікацією.

Сивій давнині належить і перший успішний досвід комуністичної революції та встановлення справжнього комуністичного ладу. Маємо на увазі маздакитську революцію в Ірані кінця V – початку VI ст. Закони і практики маздакитів, спрямовані на загальне зрівняння, ліквідацію приватної власності та знищення традиційної сім’ї, суттєво підірвали внутрішній потенціал держави Сасанідів. Фізичне винищення аристократії, послаблення армії, панування бюрократії, перманентні соціальні конфлікти та сектантські заворушення – наслідки, які Іран так і не зміг подолати після повалення маздакитської диктатури у 528 р. Довготривала суспільна-політична криза, спровокована цим соціальним експериментом, призвела врешті до арабського завоювання, втрати державності на сотні років та зникнення іранської цивілізації.

Цей та інші приклади дають підстави виокремити загальні наслідки, до яких призводить існування довготривалих форм соціалістичної організації суспільства. Незалежно від часу та місця де такі форми існували. Це суцільна девальвація людської особистості, викорінення ініціативності та здатності до самоорганізації, занепад творчого потенціалу і культури в цілому, економічна руїна, нездатність до опору та адекватної реакції на зовнішні виклики. Так, найбільш виразною рисою характеру індіанського населення тих країн, що протягом двохсот років перебували під владою комуністичної держави інків, до сьогодні є абсолютна апатія до громадських справ та повна безініціативність. Після тривалих соціалістичних експериментів практично кожна країна ставала легкою здобиччю зовнішніх сил. Як карткові будиночки розсипалися «іригаційні» деспотії Сходу під ударами нечисленних кочовиків, мільйонні індіанські імперії були легко завойовані невеличкими групами конкістадорів, під тягарем внутрішніх проблем обвалився СССР та його сателіти з соціалістичного табору.

Соціалізм у світовій історії скрізь показав свою нежиттєздатність. Його встановлення на триваліший час неминуче призводило до виснаження сил відповідних народів та руйнації їхніх держав. Привабливий своїми апеляціями до соціальної рівності та простого вирішення складних суспільно-політичних проблем, він міг захоплювати широкі маси в часи природніх чи штучно викликаних катаклізмів, але він завжди вів до встановлення тиранії і рабства, оговтатися від яких пощастило не всім народам.

В умовах сучасного українського політичного роздоріжжя соціалістичний (лівий) вектор розвитку не може бути панацеєю у звільненні від деградованих форм пострадянської моделі державно-політичного та суспільно-економічного устрою, він здатен лише посилити ті негативні тенденції, що підточують самі основи української нації та держави. Нова державна модель має спиратися на природні властивості українського суспільства, його традиції, хист і творчий потенціал, а не на мертві доктрини «великого» соціального експериментаторства.

Олег Однороженко