31-го березня на Театральній площі в Ужгороді відбувалось одразу декілька акцій, які зібрали прихильників діаметрально протилежних ідеологій та набору цінностей. З одного боку – акція проти ультраправого свавілля, організована місцевими активістами ЛГБТ спільноти, з іншого – прихильники традиційних родинних цінностей. Перша акція була відповіддю на напад на нечисленних учасників акції за права жінок, що відбулась 8-го березня, а друга – спробою привернути увагу до нападок на традиційну родину та, фактично, експансію, яку намагаються здійснювати ЛГБТ активісти, які прикриваються утиском своїх прав і свобод, а по факту – намагаються отримати панівне становище та низку привілеїв, які зроблять їх, фактично, недоторканою священною коровою, про яку, як про мертвих, або добре, або – ніяк. Чому так відбувається, та де шукати першопричину такої боротьби за рівні права, що швидше нагадує фразу з твору «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла, де всі тварини були рівними в правах, але деякі – рівнішими?
Поліція просила виконавчий комітет міської ради заборонити проведення обох акцій для уникнення конфліктів, тому проведенню заходу передувало судове засідання, призначене на 23:00(!) 30-го березня, через що організатори акції за традиційні родинні цінності були змушені провести півночі в очікуванні рішення суду. Представники другої акції проігнорували суд, аргументувавши це загрозою нападу, та не з’явились.

Однією з умов співпраці з нашими західними партнерами є зміна світогляду та ментальності найбільшої суто Європейської країни з населенням понад 45 мільйонів та дуже давньою історією. Так, це – Україна. Аналогічні умови вже не перший рік нав’язуються нашим сусідам та іншим країнам центрально-східної Європи: Польщі, Угорщині, Чехії тощо. В усіх країнах люди намагаються вести боротьбу за свої погляди, аби не втратити власної ідентичності та самобутності в гонитві за примарними «європейськими цінностями», в яких більшість вбачає тільки матеріальний достаток.

Якою є мета тих, хто нав’язує іншим народам так звану рівність, що наче вовк у шкурі вівці, прикривається добрими справами? Мета тут тільки одна – створити для себе максимально привілейовані умови та заборонити всім, хто дотримується протилежної думки, будь-які висловлювання з цього питання. Акція, приурочена до 8-го березня, так само має на меті зовсім не рівні права для жінок і чоловіків, а вибивання привілеїв. Наприклад, істерія про те, що жінкам зачинені двері в понад 450 професій, через яку обмеження на більшість з них були скасовані (окрім кількох десятків професій, пов’язаних з роботами в шахтах), зовсім не розкриває деяких деталей, а саме – більшість цих професій надзвичайно шкідливі та небезпечні і пов’язані з роботою в цехах, температура в яких сягає 50+ градусів або на виробництвах, які використовують небезпечні хімічні сполуки, такі як ртуть тощо. То чи багато учасниць акції за рівні права після відміни цих заборон пішли працювати сталеварами або лісорубами? Здається, що таких не знайшлось. То до чого було боротись за скасування обмежень, тягар яких лягав на плечі чоловіків, щоб захистити жінку? Відповідь одна: аби в зручній ситуації можна було прикритись якимось кліше, ярликом, що дає привілеї та індульгенцію. В даному випадку – цим ярликом була б теза «адже я жінка!», що мала б слугувати автоматичним захисним щитом в будь-якій ситуації. Проте, за справді рівні права, такі як, наприклад, строкова служба в армії, мови, чомусь, не велось. Активістки не дуже хочуть провести рік або півтора в казармі на знак солідарності з чоловіками, навпаки – деякі вважають, що, цитата, «…держава фінансує війну!». Чи не є це подвійними стандартами? Запропонувавши таке, швидше за все, ми б отримали відповідь, що жінки за мир. А те, що цей мир четвертий рік жертовно та героїчно боронять десятки тисяч наших співгромадян на фронті – не має жодного значення, адже війна існує не для всіх, вона є тільки десь там, далеко за обрієм, де надумані проблеми про права та обов’язки не мають значення, де пліч-о-пліч на сторожі спокою стоять як жінки, так і чоловіки.

Що буде далі, яке майбутнє чекає на нас, як націю? Судячи з того, що головною метою нинішньої влади є будь-яким чином догодити Євросоюзу, то далі ми станемо свідками та мовчазними учасниками нищення базових засад, на яких росло не одне покоління наших пращурів, де святість шлюбу, як союзу чоловіка та жінки, що в гармонії та порозумінні ростять дітей, стане пережитком минулого, на зміну якому прийде середня стать, точніше, гендер, який можна міняти хоч щодня, як нову сорочку. Якщо українці продовжать просто дивитись на те, як знищується та нівелюється інститут сім’ї ¬– у нас не буде жодного майбутнього, ми просто вимремо, а одвічні норми моралі буде замінено диктатурою агресивної меншості, яка в силу безкарності зможе дозволяти собі робити все, що завгодно. Кожному з нас варто задуматись, яке майбутнє ми залишимо наступним поколінням та чи зможемо собі пробачити нищення моральних підвалин фундаментальних цінностей, що вже дали тріщину.