Цей текст було написано рівно п’ять років тому в застінках Харківського СІЗО на Холодній горі. За ці роки він, як виявилося, не втратив своєї актуальності…

 

Напруга політичної боротьби, яку спровоковано репресивними діями режиму Януковича, проводить чим далі, то все чіткішій вододіл між окремими політичними силами. Не йдеться про поділ за схемами влада-опозиція, система-антисистема, противники-прибічники режиму. Тут ситуація хоч і не така проста, як може видатися на перший погляд, але є все ж більш-менш зрозумілою, навіть при поверховому аналізі. Зовсім інша справа, коли ми спробуємо розібрати внутрішню структуру того широкого спектру, який умовно окреслюємо як противників режиму (всілякі опозиціонери, контрсистемники та просто небайдужі громадяни). Попри строкатість політичних програм, ідеологічних поглядів, соціального, вікового чи професійного складу всіх цих антирежимних структур і середовищ, серед них достатньо чітко вирізняються дві групи – революціонери та імітатори.

Цей поділ зумовлено не так декларованими політичними чи світоглядно-ідеологічними поглядами, як моральними принципами та духовно-вольовими якостями. Імітатори, від рафінованих лібералів до віртуальних радикалів, це особлива порода людей, що складається з відвертих циніків та егоїстичних прагматиків. Вони вкрай своєкорисливі, боязкі та податливі до зовнішнього тиску, але водночас – вміють говорити «правильні» речі з пафосом і апломбом, будь-що доводитимуть власну респектабельність і потрібність, більше того – революційність і безкомпромісність. Але, якщо «запахне смаженим», навіть трохи, неодмінно включать задню швидкість, а якщо надійде пропозиція, «від якої не можна відмовитися», будьте певні – не відмовляться.

Головні проблеми з цими діячами, партіями та «всеукраїнськими об’єднаннями» – вони вправно імітують боротьбу і тому є більш небезпечними ніж той таки режим, з яким ведеться ця «боротьба у піддавки», оскільки – створюють оманливі ілюзії та дають хибні орієнтири, спрямовують енергію активних громадян у безпечне для режиму русло.

Останній дуже потребує імітаторів, а до них належать практично всі лідери так званої опозиції, як парламентської, так і позапарламентської. Без них – у невдоволених та готових чинити активний спротив (а таких давно вже більше ніж півкраїни) швидко з’явилися б справжні провідники, які навіть за умови елементарних організаційних здібностей та щирості, чесності й сміливості, спромоглися б організувати та повести за собою всіх спраглих за змінами. Тому звичайно режим плекатиме імітаторів. Його представники будуть публічно сваритися з речниками опозиції, та водночас кулуарно домовлятися про прийнятні способи «розведення котят». На цілком підконтрольних режиму телеканалах регулярно будуть з’являтися новини про офіційних опозиціонерів, їхні партійні заходи, з’їзди та «антивладні» акції.

«Безкомпромісні» опоненти режиму регулярно з’являються на всіляких ток-шоу, де сидять поруч з представниками «злочинної влади», вправляючись із цими останніми наввипередки у гострослів’ї. Хто знайомий із внутрішньою кухнею вітчизняних ЗМІ добре знає, що подібна присутність у інформаційному просторі пояснюється лише одним – весь цей сонм імітаторів не просто зручний і безпечний, він життєво необхідний режиму для утримання антивладної агресії у контрольованому руслі та створення ілюзії політичної боротьби. Без цієї ілюзії «електорат» може спробувати пошукати щось за межами цієї партнерської фірми «влада-опозиція». Логіка підказує, що якщо ми знаходимо у «респектабельному» часописі або тиражній газеті інтерв’ю з опозиційним діячем, бачимо на державному або одному з телеканалів, що належить Пінчуку, Хорошковському, Ахмєтову чи Коломойському, ток-шоу за його участю або новини про його політичну силу з нейтральною озвучкою, якщо він попри участь у «протестних» акціях і «викривальні» заяви все ще не сидить (коли всі ми чудово знаємо, що принцип «була б людина – справа знайдеться» ніхто не відміняв), а навпаки продовжує перебувати у політичній «обоймі», то висновок може бути лише один – перед нами вправний імітатор, і байдуже чи це засланий козачок, чи людина потрапила на гачок і у неї не вистачає духу не піддаватися шантажу, чи просто «опозиціонер» виявився слабаком, або навпаки – розважливо робить свій маленький політичний бізнес.

Безсумнівно ми ще побачимо цих діячів та їхні політичні сили на виборах, хоч всі прекрасно розуміють, що за нинішніх умов зняти неугодних з виборів це справа техніки. Більше того – їм дозволяють набрати пристойне, для декого – прохідне, число голосів, хоч усі не менш добре знають, що порахувати можна як завгодно, а одержаний відсоток є нічим іншим, як пунктом у пакеті угод з «антинародним режимом». Неодмінно ми почуємо гучні зітхання з приводу фальсифікацій та подивимося за імітацією «акцій протесту», що пройдуть під все тим же традиційним гаслом імітаторів – «Не піддавайтеся на провокації»!

Упізнати революціонерів значно простіше. Їх не побачити на політичних ток-шоу, їхні інтерв’ю не прочитати у офіційних ЗМІ. Вони сприймаються як чужі та небезпечні, як у провладному, так і в опозиційному середовищах, оскільки зліплені з іншого тіста. Через притаманну їм безкомпромісність, мужність, чесність і альтруїстичність – якості, що здаються нереальними владно-опозиціним «прагматикам», вони викликають буквально ірраціональний переляк у «реальних» політиків. Останні не упустять нагоди оголосити революціонерів маргіналами і провокаторами, більше того – спробують ізолювати від суспільства, як особливо небезпечний елемент, чи то шляхом інформаційної блокади, чи то за допомогою фабрикації кримінальних справ з подальшим ув’язненням. Тож немає чого дивуватися, що владні репресії проти революціонерів викликають якусь надто мляву реакцію з боку опозиційних політиків-імітаторів, попри те, що ці репресії полягають не у складанні адмінпротоколів за порушення «громадського спокою», як у разі з особливо «буйними» імітаторами. У разі з революціонерами владний режим намагається проводити показові розправи, так щоб не було повадно іншим. Не випадково ніжинським робінгудам чи Віталію Запорожцю присудили величезні терміни ув’язнення, а проти лідерів «Патріоту України» висунуті звинувачення або у тероризмі, або у замаху на вбивство. З ними не церемоняться саме тому, що з ними не можна домовитися і тим більше – грати у піддавки, як з політиканами-імітаторами. Революціонери плювати хотіли на прагматику, політичну доцільність, навколовиборчу штовханину та коливання електоральних симпатій, їхні вчинки та справи завжди реальні, і байдуже, що іноді ці вчинки на межі чи за межею закону. Революціонерам, за великим рахунком, байдуже і до цих вигаданих корумпованими політиканами та продажними юристами «законів», що є зручними лише для сильних світу цього. Таке ставлення до «правових основ української демократії» створює небезпечні прецеденти та приклади, адже наочно демонструє, що з корумпованою «правоохоронною» системою можна боротися не лише пікетами та гаслами, але й виловлюючи кришованих міліцією наркоділків, чи викриваючи кришовані СБУ канали нелегальної міграції. А з антиукраїнським елементом варто боротися не гучними закликами у рекламних роликах, а силовими методами, які хоч і «протиправні», але значно дієвіші, ніж стрясання повітря фразами про п’яту колону.

Ніжинські робінгуди зробили у справі боротьби з мєнтовським бєспрєдєлом та наркоторгівлею незрівнянно більше ніж вся парламентська демократична тусовка разом узята за останні 20 років. У Харкові все численне середовище прокремлівських «антифашистських» та лівацьких груп і організацій було ліквідоване впродовж лише кількох років тому, що «Патріот України» не цурався приходити на їх зібрання та акції, спочатку відкриті, згодом – таємні, з аргументами дещо важчими за викривальні промови. «Васильківські терористи» значно ефективніше за правоохоронців протистояли у своєму місті шахраям, що відбирали у місцевих мешканців їхні оселі, саме тому, що з ними, на відміну від міліції, прокуратури та судів, не можна було домовитися.

Ці дії, попри їх яскравість і потрібність, очевидно не могли глобально змінити ситуацію в країні, але справа не у їх масштабі, а в тому, що вони змальовують перед тисячами доведених до межі громадян сценарії реального спротиву. Після вчинку Віталія Запорожця кожний мєнт-бєзпрєдєльщик десь у глибині своїх атрофованих мізків триматиме думку, що завтра може бути віддячений дев’ятьма грамами свинцю у потилицю за знущання над своїми жертвами, а ці останні поступово усвідомлюють, що дідівський нагородний пістолет, або саморобний обріз значно вправніше відновлює справедливість, ніж вся вертикаль «українських» судів, з усіма прокурорами і адвокатами. Так само, повага до українців і України з’явиться лише тоді, коли олігархів-інородців, москвофільський планктон і мігрантів з країн третього світу будуть закликати до поваги не нудними проповідями про толерантність, а виправними знаряддями з металу та запальних сумішей, як це до недавнього часу було у Харкові.

Професійні імітатори боротьби з режимом звичайно будуть говорити багато слів про нераціональність, недоцільність, невчасність, або – мистецтво компромісу, як основу політики. Не виключено, що вони навіть зможуть колись ухопити свій шмат владних повноважень, як це було у 2004 р., але лише для того, щоб займатися тією ж самою імітацією, але вже на державних посадах. Ця «діяльність» нині може здаватися чимось значним та істотним, але так буде недовго. Перед обличчям історії вся ця пародія на політичну боротьбу може дістати хіба що нульову оцінку, якщо не гірше – правити за хрестоматійний антиприклад. Адже лише революціонерам, людям до кінця щирим у своїх переконаннях і вчинках, до снаги здобути місце в людських серцях і пам’яті, а якщо пощастить – стати у витоків нової епохи української історії.

 

11.08.2012                                                                                                               Доктор