НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

В українській суспільно-політичній моделі, що існує останні тридцять років, присутнє непереборне протиріччя, що позбавляє Українську державу шансів на належний розвиток. З одного боку, успадкований від СССР державний устрій, модифікований під інтереси номенклатурно-олігархічної верхівки, являє собою косну систему, запрограмовану на самовідтворення та позбавлену можливості ефективного реформування. З іншого – Українське суспільство, що поступово набирає ознак самоорганізованої та відповідальної спільноти громадян, зорієнтованої на докорінну зміну існуючої системи.
Цілі, завдання та цінності цих двох сил є настільки взаємовиключними, що не може бути мови про їх скільки-небудь конструктивне погодження. Панівна верхівка користується всіма важелями пострадянської системи, щоб зберегти тотальний контроль над політичною, економічною та інформаційною сферами. Олігархічні групи, утворені шляхом поєднання колишньої партноменклатури та криміналу, контролюють більшу частину національних багатств, або одержавши їх шахрайським шляхом у приватну власність, або здійснюючи розподіл державних коштів через підконтрольні політичні структури.
Очевидно, логіка діяльності цих груп спрямована зовсім не на посилення та розвиток державних і суспільних інститутів, а лише на збереження фактично окупаційного режиму, за якого країна і народ є лише об’єктами безоглядного визиску. Пострадянський репресивний апарат спрямований на придушення спроб з боку суспільства змінити існуючий стан речей. А підконтрольні ЗМІ покликані обґрунтувати безальтернативність наявного ладу.
На відміну від пострадянського державного устрою Українське суспільство за три десятки років пережило серйозну трансформацію. Радянська самосвідомість та стереотипи мислення і поведінки, що домінували упродовж 90-х років, нині зберігають своє значення лише в окремих регіонах (Крим, Донбас) та соціально-вікових групах (пенсіонери, номенклатура). Українська самосвідомість, державний патріотизм, громадянська відповідальність наразі є життєвим пріоритетом для мільйонів українців, переважно молоді.
Українська Нація виразно збільшила свій внутрішній потенціал та довела спроможність відстоювати свої інтереси. Поразка акції «Україна без Кучми» 2000–2001 рр., половинчастий «помаранчевий Майдан» 2004 р., врешті переможна, хоч і не доведена до логічного завершення, Зимова революція 2013–2014 рр. На кожному етапі боротьби з номенклатурно-олігархічним Левіафаном Нація виявляла на порядок вищій ступінь організованості, відповідальності та жертовності. Героїчна оборона від московської агресії, тягар якої цілком ліг на плечі Українського суспільства, є логічним продовженням цієї боротьби.
Українська держава нині стала на історичному роздоріжжі. Подальший її розвиток залежить від результату протиборства між зашкарублою пострадянською політичною системою та динамічним Українським суспільством, що прагне змін. Перебіг цього протистояння суттєво ускладнюється наявністю потужного зовнішнього чинника на наших східних кордонах.
З можливих трьох варіантів виходу з даної ситуації два видаються цілком неприйнятними. Перший – перемога і консервація пострадянської системи – призведе до встановлення режиму, який з часом набиратиме обрисів олігархічної диктатури за зразком путінської РФ-ії, з подальшим неминучим їх зближенням і поглиненням України євразійським імперським проектом.
Другий – пошук і знаходження хиткого компромісу між системою та суспільством – матиме результатом всеохоплюючу стагнацію і позбавлення України перспектив розвитку, накопичення внутрішніх протиріч, фіналом чого стане розкладання держави та поглинення її частин сусідніми наддержавами структурами.
Єдиний прийнятний варіант – шлях швидких революційних перетворень, що мають на меті:
– тотальну ліквідацію пострадянської державно-політичної системи;
– недопущення вакууму влади під час та після революційного чину;
– організація ефективної оборони супроти зовнішньої агресії;
– революційне очищення країни, з подальшим встановлення нового постійного державного ладу на засадах Націократії.
Інструментом для реалізації цих завдань є Організація, що спирається у своїй діяльності на Націєцентричний світогляд, традиційні мораль та цінності Європейської цивілізації, революційні методи боротьби, органічне поєднання елементів ієрархічності та самоорганізації, ініціативності та дисципліни.

Світоглядні основи

Наш світогляд ґрунтується на націєцентричних та ідеалістичних принципах. Нація сприймається нами як найвища цінність, а розвинута національна ідентичність як основа суспільної та державно-політичної організації. В нашому розумінні Нація – кровно-духовна спільнота «мертвих, живих і ненароджених». Її збереження та гармонійний розвиток є нашим головним політичним пріоритетом.
Всі без виключення стійкі спільноти засновано на етно-політичній, етно-расовій або етно-релігійній ідентичностях. Розмивання останніх призводить до поступової деградації суспільств та державних організмів. Тому одним з основним завдань нашої поточної діяльності є повномасштабна протидія всім саморуйнівним тенденціям в Українському (і ширше – європейському) суспільстві, що засновані на ліво-ліберальному дискурсі, з його безглуздим запереченням національної, расової чи релігійної ідентичності, концепцією мультикультурності, політкоректністю, соціальною зрівнялівкою, придушенням інтелектуальної свободи тощо.
Європейська моральна та інтелектуальна демобілізація перед загрозами, політика відкритих кордонів і толерування ворожих елементів ставить під загрозу існування як самої Європейської цивілізації, так і належних до неї народів. Протидіяти цьому можна лише назвавши речі своїми іменами (чітко вказавши на проблеми, загрози і ворогів) та здійснивши комплекс оздоровчих заходів. Першочерговими з них мають стати: повне зупинення масового міграційного вторгнення, дієве придушення терористичної активності та агресивної пропаганди ворожих Європейській цивілізації релігійно-політичних ідеологій, депортація осіб та груп, що в тій чи іншій формі виявили свою нелояльність щодо європейських законів, традиції та культури.
Успішна реалізація революційних завдань безпосередньо залежить від жорсткого дотримання моральних принципів, заснованих на сумі традиційних європейських цінностей. Нехтування моральною складовою є головною причиною деградації революційних і реформаторських рухів, перетворення їх на свою протилежність. Саме моральним релятивізмом зумовлена нинішня криза в Українському правому середовищі, видимими ознаками якої є включення різноманітних правих структур в пострадянську державно-політичну систему, втрата революційного потенціалу та світоглядних орієнтирів.
Парадокс теперішнього стану речей полягає в тому, що за останні три роки в Україні багаторазово збільшилася кількість людей з націоналістичними поглядами, але при цьому практично зникли націоналістичні організації. Останні поступово еволюціонували в бік «респектабельних» політичних сил, шляхом коригування ідеологічних принципів, відмови від революційних методів боротьби, досягнення компромісів з нинішнім режимом, переорієнтації на матеріальне збагачення.
Спусковим гачком цих перетворень стало саме ігнорування моральних принципів. З’явилася небезпечна ілюзія, що повалити систему можна шляхом використання її ж методів, засобів та ресурсів. Її реалізація у практичній площині призвела до участі в корупційних схемах, протиправних діях, співпраці з олігархічними структурами. Під прикриттям гасла «благородна мета виправдовує засоби» відбувся поступовий відхід спочатку від моральних, а згодом і від ідейно-світоглядних максим та революційних завдань.

Революційний чин

Для національно-революційної Організації неприйнятними є ні тактичні (політичні), ні тим більше стратегічні (світоглядні), компроміси з системою з її пострадянським світосприйняттям, моральним релятивізмом, всезагальним пристосуванством (конформізмом). Наше завдання не полягає в її частковій модифікації чи реформуванні, лише – в повній ліквідації.
Виключно революційний чин може забезпечити одночасність змін у різних взаємопов’язаних сферах. Реформування окремих елементів системи при збереженні інших, так само як і проведення перетворень різної глибини та інтенсивності у різних сферах, не дають сумарного позитивного результату – вплив вражених корупцією та протиправністю сегментів дуже швидко поширюється на інші й у кінцевому рахунку призводить до стабілізації системи. Провал люстраційних заходів та спроб судової реформи у 2014 р. зумовлений саме неможливістю провести ефективні зміни в окремо взятих сферах без системної трансформації.
Завдаючи точкові удари можна послабити систему, але не знищити як таку. Тому для революції, в якій би формі вона не відбувалася, немає альтернативи. При цьому варто усвідомлювати, що революційний чин слугує засобом не лише демонтажу пострадянської системи, але й інструментом встановлення нового політичного ладу. Без чіткого розуміння того, що має прийти на зміну поваленій системі, революція ризикує лишитися незавершеною з подальшою неминучою реставрацією старого режиму, як це сталося навесні 2014 р.
Революційні методи не можуть бути обмежені нічим крім світоглядних та моральних принципів. Доцільність їх використання залежить від співвідношення максимальної ефективності та мінімальності затрат і ризиків. Абсурдно грати з системою у піддавки, виконуючи закони та розпорядження, придумані самою ж системою для узурпації влади та придушення свободи, і які давно не відповідають не лише жодним нормам справедливості та моралі, але й елементарному здоровому глузду.
Існуючі владні інституції, в тому числі й представницькі, утворюють собою каркас на якій тримається пострадянська олігархічна модель. Участь у них рівноцінна дієвій підтримці системи, і тому неприйнятна ні для революційної Організації в цілому, ні для її окремих представників. Наявні інституції, попри своє формальне призначення, є нічим іншим як інструментами позаекономічного перерозподілу національних ресурсів – відвертого, але узаконеного, грабунку.
Людина в рамках виконавчих, судових чи репресивних структур неминуче проходить корупційний та конформістський вишкіл, перетворюючись на гвинтик системи. Представницькі органи залишають місце для антисистемної діяльності, але так само вражені системними вадами. Участь в них є можливою, але має обмежуватися виключно агітаційно-пропагандиською складовою.
Зважаючи на здатність системи інфільтрувати у революційні структури розкладницькі елементи та ідеї необхідним є максимальне обмеження контактів з офіціозним політикумом, безвідносно чи є він провладним чи опозиційним. Як показав досвід Зимової революції 2013–2014 рр. тодішня опозиція не ставила перед собою жодних інших завдань ніж замінити собою владну команду, при повному збережені системи.
Олігархічні клани, підконтрольні їм політичні сили, виконавці та захисники їх інтересів – номенклатурний апарат, репресивно-силові структури, кримінальні групи, всі вони в тій чи іншій мірі є бенефіціарами існуючої системи. Компроміси з ними не можливі вже в силу прямої протилежності цілей. Не прийнятна також жодна ситуативна співпраця з окремими елементами системи, що на практиці обертається залежністю політичних об’єднань революційного чи реформаторського спрямування від цих елементів та поступовим поглиненням системою.

Революційне очищення

Метою революційного чину є тотальні зміни в усіх найважливіших сферах державно-політичного, економічного та соціального життя країни, що мають призвести до встановлення нового державного ладу. З надзвичайності цих завдань випливає необхідна надзвичайність повноважень революційної Організації, яка має не лише підготувати та здійснити революційний чин але й зорганізувати процес системних перетворень у перехідний період.
Революційна влада має своїм джерелом загальну народну підтримку під час мирного чи силового повалення режиму. Її повноваження випливають з прямого народного волевиявлення. Для проведення революційних перетворень надважливим є уникнення громадського протистояння. З огляду на це цілі та заходи революційних перетворень мають бути максимально прозорими та зрозумілими для громадян.
Зважаючи на небезпеку зовнішньої агресії для революційного чину вкрай важливими є уникнення вакууму влади та максимально швидка організація оборони. Революційні перетворення мають стосуватися у першу чергу саме військової сфери, з негайним залученням військових та цивільних кадрів, що проявили свої здібності під час Українсько-російської війни. Без наведення ладу у військовій сфері та забезпечення ефективної оборони країни всі інші перетворення будуть неможливими в силу неминучої втрати суверенітету.
У зовнішньо-політичній сфері пріоритетним завданням є законне повернення ядерного статусу та реального ядерного потенціалу. Забезпечити останнє мають країни, що виступали гарантами суверенітету і територіальної цілісності України (США і Велика Британія), але не спромоглися належним чином протидіяти агресії РФ проти України. З огляду на очевидну неспроможність країн-гарантів виконувати свої прямі обов’язки, Україна має здобути міжнародно-визнаний статус ядерної держави, а також повернути у повному обсязі ядерний потенціал від якого вона відмовилася у 1994 р.
Головним завданням революційної Організації є координація консолідованих зусиль самоорганізованого Українського суспільства по наведенню ладу в країні. Для належного функціонування країни у життєво важливих сферах має відбутися негайне залучення найкращих фахівців у відповідних галузях, що не мають політичної заангажованості, обраних за критеріями максимальної професійності та лояльності Українській державі.
Паралельно у цих галузях експертно-професійними середовищами мають бути організовані робочі комісії для вироблення комплексних програм щодо організаційних та правових підстав їх функціонування. Революційна Організація забезпечує належні умови для роботи цих комісій та їх взаємодію у витворенні цілісної системи нового державного ладу.
Частина цієї роботи може бути здійснена ще у передреволюційний період, з тією умовою, що автори розробок мають бути абстраговані від поточної політичної ситуації. Завданням фахівців має бути вироблення оптимальної моделі, що відповідає інтересам країни в цілому, а не окремим політичним групам чи олігархічним кланам, як це наразі відбувається в рамках нинішньої пострадянської політичної системи.
Для проведення революційних перетворень визначається чітко окреслений час у два роки, після чого випрацювана система нового державного ладу виноситься на прийняття Національними конституційними зборами, складеними з членів Революційної Організації та делегатів від професійних спільнот і територіальних громад.
Після встановлення нового постійного державного ладу революційна Організація припиняє своє існування, а члени революційного проводу та робочих комісій втрачають право на зайняття державних посад. Останній захід має унеможливити ризики витворення авторами нового державного ладу під свої інтереси.

ПОСТІЙНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Новий державний лад України – засновано на поєднанні принципів Націократії (влада Нації у власній державі), меритократії (влада кращих, визначених за професійними критеріями) та мінархізму (мінімальність державного апарату). Враховуючи те, що вироблення організаційних та правових моделей для окремих елементів нової політичної системи має бути наслідком відповідно зорганізованої роботи інтелектуальних та експертно-професійних структур, наразі акцентуємо увагу на тих загальних принципах, що мають бути покладені в основу майбутнього державного ладу:
– націєцентричність;
– самоорганізація;
– самоврядність;
– свобода;
– фаховість;
– конкурентність;
– відповідальне громадянство;
– взаємозалежність прав і обов’язків.

Держава і Нація

Українська держава є інструментом захисту інтересів Національної спільноти. У співвідношенні між Нацією і Державою безумовний пріоритет має саме Нація, яка своєю консолідованою волею створює державну систему покликану захищати Націю назовні, регулювати внутрішні стосунки, забезпечувати максимальний розвиток Нації в цілому та її окремих представників. Відповідно структура цієї державної системи та її окремі елементи мають спиратися на внутрішню логіку розвитку Українського суспільства, брати до уваги його характерні риси. Державна модель має не суперечити національному характеру, а бути його продовженням.
Нинішні протиріччя між пострадянським державним апаратом та Українським суспільством зумовлені саме привнесеним характером існуючої державної моделі, нав’язаної свого часу Україні комуністами. Які, в свою чергу, взяли за основу радянської державної моделі московську політичну систему, з її надмірною централізацією та відсутністю самоврядності, запереченням свобод і прав громадян, сприйняттям народу виключно як засобу задоволення державних інтересів (спочатку – династії, згодом – партноменклатури, нині – олігархічної верхівки).
Традиційні форми Української державності та нинішні прагнення Українського суспільства мають у своїй основі принципи самоорганізації та самоврядності. Власне самоорганізоване Українське суспільство, а не пострадянські державно-політичні інститути, спромоглися здолати окупаційний режим Януковича та зупинити розповзання московської агресії. Ефективність цього спротиву майже виключно залежить від рівня самоорганізації суспільства, в той час як наявні державні інститути не раз виявляють не лише повну безпорадність, а ще й прямо загрожують національній безпеці.
Майбутні форми державного устрою безумовно мають бути зорієнтовані саме на цей досвід самоорганізації, самоврядності та відповідальності. На відміну від нинішньої моделі, що передбачає практично повну безконтрольність вищих державних інститутів і тотальну безправність на низовому рівні, нова система передбачає максимальну самоврядність саме на рівні громад з максимально можливим уникненням державно-бюрократичного регулювання. У компетенції регіональних інститутів влади мають лишитися здебільшого координаційні функції, а також здійснення проектів регіонального значення. Вищі державні інститути мають зберегти за собою повноваження вирішувати питання стратегічного характеру – національна безпека, оборона, законодавство, загальнонаціональні проекти.

Політична система

Політична система покликана забезпечити максимально прозорий та якісний відбір керівних кадрів, а також їх динамічну ротацію. Представницькі органи доцільно формувати на змішаних підставах – з представників професійних спільнот об’єднаних у синдикати (на регіональному та загальнонаціональному рівнях) і територіальних громад (на локальному, регіональному та загальнонаціональному рівнях). Громадянин, таким чином, має право обирати і бути обраним у представницькі органи, як в рамках свого професійного об’єднання, так і в своїй територіальній громаді.
Подібна виборча модель, а також впровадження принципу безпартійності, забезпечить можливість відповідального вибору та максимально перешкоджатиме анонімності та непідконтрольності влади, що є візитною карткою існуючої моделі. В рамках останньої відбувається негативний відбір між все далі цинічнішими демагогами і популістами, які цілком незнані виборцям і здобувають електоральну підтримку завдяки акторським здібностям, голослівним обіцянкам, партійній «солідарності» та щедрій «спонсорській» підтримці олігархічних кланів, чиї інтереси обстоюють і лише яким є підзвітні.
В свою чергу ротаційність досягається шляхом впровадження щільної періодичності виборів – щонайменше раз на рік на локальному та регіональному рівнях і щодва роки на загальнонаціональному рівні. За таких умов національна еліта виростає з самого народу і є з ним нерозривно пов’язана. Вона обирається за прозорими критеріями професійних та моральних якостей.
З цією ж метою доцільним є впровадження принципу ступеневості, який полягає у можливості обрання у представницькі або виконавчі органи влади вищого рівня лише за умови, якщо відповідна особа була свого часу обрана на локальному рівні. У разі з виконавчими структурами обов’язковою вимогою є певний рівень фахової підготовки у відповідній сфері.

Економічна модель

Складовим елементом самоорганізації суспільства є максимальна дерегуляція економіки та впровадження економічної свободи, в першу чергу на низовому рівні. Приватна ініціатива та конкурентність є основними рушіями економічного розвитку. Держава має відмовитися від хибної практики надмірного оподаткування (наслідком чого є придушення підприємницької діяльності) з подальшим бюрократичним перерозподілом ресурсів, з їх неминучим нецільовим використанням та штучними преференціями. Саме ці чинники створюють умови для популістських ігор з електоральними настроями, породжують громадянську безвідповідальність та масове соціальне утриманство, в кінцевому рахунку – ставить суспільство у повну залежність від державно-бюрократичного апарату.
Оскільки будь-яка монополія, в тому числі й державна є гальмом економіки та джерелом зловживань держава залишає за собою право регулятора у тих галузях економіки, що мають стратегічне значення (військово-промисловий комплекс, енергетика, аерокосмічна галузь та ін.) та здійснює контроль над природніми ресурсами та надрами.
Не менш важливим для розвитку економічної свободи є комплекс антиолігархічних заходів, покликаних забезпечити рівну конкурентність, запобігти штучній монополізації та втручанню капіталу в політичну сферу. Головним завданням держави є встановлення та спостереження за дотриманням прозорих правил, без преференцій та зловживань. Інструментом для цього є система незалежного та виборного судочинства.

Громадянство

Відповідальне громадянство ґрунтується на основоположному принципі пропорційного співвідношення прав і обов’язків. Основою суспільства є відповідальний громадянин, що свідомо приймає на себе обов’язки перед суспільством і державою.
Повноцінними громадянами, з повним обсягом прав впливати на розвиток держави (обирати та обиратися у представницькі органи влади, займати державні посади, приймати участь у референдумах, публічно висловлювати свою громадську позицію), можуть бути лише особи, які беруть на себе певний комплекс обов’язків щодо держави, як то – захищати її зі зброєю в руках, виконувати соціально корисні функції, сплачувати повний податок, підпорядковуватися її законам.
Громадянство не набувається на підставі самого факту проживання на території держави. Громадянство надається особі, чиї батьки були громадянами України, після досягнення 18 років на підставі складання державного іспиту, що включає в себе перевірку знань з історії України, її Основного закону, державної мови. У виняткових умовах громадянство може надаватися іноземцям за особливі заслуги перед Української державою.
Громадянам України гарантується повний комплекс прав і свобод, в тому числі – право на самозахист (право на вільне володіння зброєю) та легітимне право на спротив, якщо держава порушує громадянські права і свободи.
Особи, що не приймають на себе повний обсяг обов’язків перед суспільством і державою позбавляються права на повноцінне громадянство, але залишаються підданими держави. Піддані мають гарантовані та захищені базові права і свободи та є рівними перед законом поруч з громадянами, але не мають право впливати на розвиток країни шляхом голосування або участі у владних інститутах. Вони позбавлені обов’язку нести військову службу і відповідно – права на володіння зброї, не сплачують повний податок (крім підприємницької діяльності).
Основними категоріями нинішнього Українського суспільства, щодо яких необхідно застосувати процедуру позбавлення громадянства та переведення у підданство є:
– особи, що відмовилися виконувати свої громадянські обов’язки (в першу чергу, захищати країну у часи війни);
– особи, що вчинили державну зраду або виявили в тій чи іншій формі свою нелояльність (активні дії спрямовані на підрив суверенітету або територіальної цілісності країни);
– особи, що здійснили важкі кримінальні злочини і чия провина доведена судом;
– особи, що знаходяться на повному соціальному утриманні держави.
Громадянство – є наслідком усвідомленого вибору людини, здатної приймати на себе відповідальність за ціле суспільство.