Двадцяте століття було, без перебільшення, найбільш трагічним періодом української історії. Політична роз’єднаність українських земель у першій половині століття. Голодомор. Колосальні людські та матеріальні втрати під час другої світової війни. Врешті – семидесятиліття перебування під диктатом найбільш деспотичного режиму, який коли-небудь знала людська історія. І це попри те, що українське ХХ ст. дало цілу плеяду визначних політичних та військових провідників, релігійних діячів, ідеологів і науковців,  митців і письменників, а український народ, після «сонного» ХІХ ст., відзначався небувалим піднесенням національної самосвідомості, жертовності та патріотизму.

Відповідь на питання, чому ж попри надлюдські зусилля та незчисленні жертви мрія багатьох поколінь українських патріотів – Української Самостійної Соборної Держави – так і не стала дійсністю, є очевидно ключовим для розуміння цілої суті процесів української новітньої історії.

У 1917 р. Україна одержала несподіваний, але так довгоочікуваний, шанс здобути собі достойне місце серед державних народів. Впала імперія Романових, на її місце прийшла слабосильна російська демократія, що стало сигналом до стихійного витворення українських владних, військових та ін. структур. Це вибухоподібне зростання української самоорганізації можна порівняти хіба що з розквітом природи під час зливи після тривалої посухи.

Український народ виявив себе підготованим і здатним до творення державної організації та політичної і громадської роботи. Ті тисячі, десятки тисяч ентузіастів, які проводили українізацію військових частин, створювали культурні заклади та місцеві органи самоврядування були найбільшим стратегічним ресурсом країни, перед якою відкривалися блискучі перспективи.

Якщо порівняти загальну атмосферу піднесення та найсміливіших сподівань, що панувала серед українського загалу в 1917 р., з тим розпачем і зневірою, що почали витати над Україною вже за кілька років, то найлогічнішим було б з’ясувати, що чи хто призвів до цієї моральної Руїни, наслідки якої ми не можемо подолати, за великим рахунком, до сьогодні? Саме моральне спустошення і зневіра більшості, і ніщо інше, призвели до військових і дипломатичних поразок, а врешті – до втрати державності.

У цьому контексті вся наша увага має бути прикута до політичного проводу України 1917 р., що об’єднався в Українську Центральну раду – своєрідний революційний парламент. Який в свою чергу створив власний уряд – Генеральний секретаріат. Саме політичні погляди, моральні якості та професійні здібності керманичів української політики визначали напрямок розвитку цілої країни. Їхні вдалі рішення та успіхи ставали загальним здобутком, а прорахунки та помилки – вели до катастрофи всю націю.

Те що в кінцевому рахунку останні виразно переважили було зумовлено кількома обставинами. Ті люди, що перебрали на себе політичне кермування країною у березні 1917 р. не були політиками під жодним поглядом. Ні Грушевський, ні Винниченко, ні Петлюра, ні решта керівників Центральної ради та членів Генерального секретаріату не мали ні хисту ні інстинктів справжнього політика, здатного на прийняття відповідальних та вивірених рішень. Як наслідок – невиправдані поступки перед зовнішніми чинниками, половинчастість та недалекоглядність політичних кроків.

Абсолютна більшість з них до того ж стояла на соціалістичних ідеологічних позиціях, що малювала утопічні образи майбутнього суспільно-політичного устрою, який ніяк не можна було погодити з реаліями життя та поточної зовнішньо-політичної ситуації. Держава для цих діячів була лише до часу терпимою формою вирішення певних соціальних проблем. Відповідно створенню центрального державного апарату, та системи влади, що пронизувала б цілу країну, приділялося мінімум уваги.

Ще менше українські соціал-демократи переймалися проблемою створення власної армії, оскільки вважали армію як таку пережитком старого суспільного ладу. Відповідно Центральна рада не лише не робила свого посильного внеску в організацію українських збройних сил, а й по мірі можливості перешкоджала цьому процесові. Найбільш показовим було придушення в липні 1917 р. виступу полку ім. гетьмана Полуботка, вояки якого прагнули більш рішучих дій у відновленні державного суверенітету України та українізації армії.

З одного боку кабінетні політики боялися революційної військової стихії людей, які знали що таке дисципліна, були здатні приймати відповідальні рішення і водночас були готові на рішучі дії. З іншого боку українська соціал-демократія надто запобігала перед своїми «старшими товаришами» у Петрограді, не наважуючись чогось вимагати, а лише виторговувати, демонструючи незмінну лояльність, навіть ціною репресій проти найбільш патріотично і рішучо налаштованої частини українства.

Соціалістичні погляди лідерів УЦР зумовлювали також нездатність політичної влади скільки-небудь ефективно керувати економікою, адже ці люди більше переймалися питанням як має працювати принцип «рівності» у майбутньому розподілі матеріальних благ, ніж тим як і звідки ці блага мають з’явитися.

Логічно, що всі ці дії мали вести до загальної зневіри серед людей, що не лише мріяли, але й бачили реальні можливості для утворення вже тоді (навесні – влітку 1917 р.) самостійної Держави з ефективним управлінням, численною і боєздатною армією, процвітаючою економікою. Разом з тим, особливості характеру провідних діячів Центральної ради, у першу чергу хвороблива амбітність при практично повній некомпетентності, призводили до постійних внутрішніх протиріч, що виникали на грунті особистої неприязні. Такими майстрами політичного інтриганства, як Винниченко чи Грушевський, було в цей час усунуто від реальних політичних впливів значну кількість справді дієвих, відповідальних і компетентних постатей. Що закономірно вплинуло на вкрай слабкий кадровий склад українського політичного проводу 1917 р.

Коли ж Україна восени цього року постала перед грізними викликами, пов’язаними з приходом до влади більшовиків, що прагнули поширити свої впливи на терени всієї колишньої імперії, українська соціал-демократія виявилася безпорадною що-небудь вдіяти. Навіть загроза військової інвазії з півночі не змусили Центральну раду розірвати зв’язок з російським імперським центром – попри проголошення Української Народної Республіки 20 листопада 1917 р. декларувалося збереження федеративного зв’язку з Росією.

Не маючи моральних сил протистояти навалі «ідейно близьких» більшовиків українські соціал-демократи фактично програли війну ще до її початку. Подвиг крутян був знаковою подією, але не міг реально вплинути на розгортання подій. Знищивши власними руками саму можливість створення власної потужної армії, Центральна рада змушена була звертатися до зовнішніх чинників. Наслідком цього стало укладання Берестейського миру в лютому 1918 р. та прихід на територію України німецьких і австро-угорських союзних військ. Це з одного боку виправило зовнішньо-політичну ситуацію, але з іншого – не могло зарадити неспроможності соціалістів навести лад у внутрішніх справах. Невтішним підсумком більше ніж річної діяльності УЦР став гетьманський переворот 29 квітня 1918 р., розпуск Центральної ради та створення Української Держави на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським.

Його правління практично під усіма поглядами було значно успішнішим за діяльність УЦР. Не було лише одного – того загального піднесення і щирих сподівань серед широкого загалу, що надав українській владі практично необмежений кредит довіри. Цей останній був бездарно розтрачений соціалістичними утопістами, кредом яких було – «Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої».

Попри значущість доби Української Центральної ради, що є ключовою для розуміння не лише періоду Визвольних змагань, але й української історії цілого ХХ ст., українська історіографія досі не може похвалитися всебічним і водночас критичним вивченням буремного 1917 року. За радянської доби переважало неаргументоване очорнення всього пов’язаного з Українським визвольним рухом. Чи не найбільш показовим прикладом заангажованого ставлення радянської історіографії до Української революції 1917–1921 рр. було те, що соціалістичних діячів УЦР, всупереч здоровому глузду, незмінно іменовано «буржуазними націоналістами».

З іншого боку в сучасній українській історіографії присутня тенденція до невиправданого уславлення Центральної ради та її провідних діячів, у тому числі й таких, що навряд чи заслуговують на бодай мінімальну позитивну оцінку. І це попри катастрофічний фінал УЦР, що був зумовлений зовсім не складними зовнішніми обставинами.

Книга Івана Миколайовича Микулинського є спробою поглянути на історію України доби Центральної ради всебічно і максимально критично. Наскільки вдалою виявилася ця спроба, очевидно судити уважним читачам. Але ні в кого не може виникнути сумніву, що автор підійшов до розв’язання надскладної проблеми грунтовно і фахово, і водночас без зайвого скепсису та невиправданої глорифікації. Відсторонюючись від емоційного сприйняття історії й, разом з тим, намагаючись висвіти всі аспекти обраної теми дослідження у максимальній повноті, автор дає можливість читачам самим зробити грунтовні та осмислені висновки, щодо цього переломного періоду вітчизняної історії й можливо винести певні уроки для не менш складного сьогодення.

 

Олег Однороженко

 

Опубліковано: Однороженко О. Невикористані шанси Центральної ради // Микулинський І. Під проводом Української Центральної ради. – Чернівці, 2013. – С. 697–700.