Вже тиждень не вщухають баталії навколо скандального обрання генерального директора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Ми спробували розібратись в ситуації, і ось що з цього вийшло.

Для початку, декілька слів про сам заповідник. «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник» — музейний комплекс, що діє на території Києво-Печерської лаври. Був заснований у 1922 році, у 1996 році отримав статус національного. Є найбільшим музейним комплексом України, де зосереджено 144 пам’ятки історії та культури. Серед них — два унікальних підземних комплекси (дальні і ближні печери), храми, пам’ятки архітектури XI—XIX ст., виставкові приміщення. Заповідник щорічно відвідують сотні тисяч туристів. На території заповідника розміщені: Музей книги і друкарства України, Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей історичних коштовностей України.

Наскільки можна зрозуміти з вищесказаного, даний музейний комплекс представляє величезну як культурну, так і фінансову цінність. Саме тому на цей ласий шматок кинули оком забудовники, які розробили проект багатоповерхівки в так званій «буферній зоні», що належить заповіднику. Складно уявити собі краще розташування для бізнес-центру, або елітного житлового комплексу, ніж історичний центр Києва з чудовою панорамою. Але для реалізації цих скромних намірів був потрібен один нюанс. А саме – дозвіл на будівництво від генерального директора заповідника. Проте, діючий керівник установи, археолог та доктор історичних наук, Михайлина Любомир Павлович, не підходив для цієї ролі. Що ж, не біда! Його контракт на посаді генерального директора музейного комплексу добігав кінця 4 вересня 2017 року, після чого обрати кандидатуру нового директора було доручено спеціальній комісії, що складалась з 9 членів. 3 з них представляли громадськість, ще 3 – заповідник, а 3 – були представниками Міністерства культури України.

Перше засідання комісії з обрання генерального директора Києво-Печерського заповідника

І тут почалось найцікавіше. Засідання комісії було призначене на 30 серпня о 14:00. Дату, місце (приміщення Міністерства культури) та час зустрічі було попередньо узгоджено, всі знали, що треба прийти у визначену дату. Проте, щось пішло не так. На засідання комісії не з’явились всі троє представників Міністерства. Була використана цікава методика: дані особи не відповідали на численні дзвінки і повідомлення, а просто проігнорували захід.  Відповідно, на першому засіданні не було кворуму, бо для прийняття рішень необхідна присутність мінімум 2/3 складу комісії, тобто – 6 осіб. Звісно, що всім стало очевидно, що люди не проспали, не стояли в заторах та не мали взагалі жодних вагомих причин не з’явитись. Це все було частиною спланованого спектаклю, точніше, його першим актом. Через вищезгадані негаразди присутні члени комісії вирішили перенести засідання на 1 вересня.

Наступного дня, 31 серпня, представники громадськості разом з членами комісії організували прес-конференцію, метою якої було донести спробу Міністерства культури зірвати призначення генерального директора Києво-Печерського заповідника. Також, враховуючи неможливість додзвонитись відсутнім представникам комісії, можливо, вони б все ж таки прийшли виконати свої прямі обов’язки, якщо б почули згадку про себе по телевізору?

Представник Міністерства культури України

Проте, першого числа дива не відбулось. Комісія вдруге зібралась, і вдруге зібралась марно. Єдиною відмінністю від першого засідання стало те, що нікого навіть не пустили у приміщення міністерства. Звісно, що до громадськості та журналістів вийшов представник Міністерства культури, за що, мабуть, вже маємо дякувати та безмежно радіти, але ця людина не озвучила нічого нового та цікавого. Фактично, не озвучила взагалі нічого, і, після недовготривалої розмови, повернулась до своїх надзвичайно важливих справ десь у глибинах міністерських коридорів. Також, для охорони порядку було пригнано аж цілих два автобуси Нацгвардії. Мабуть, працівники заповідника, що складаються, здебільшого, з науковців, представляють велику загрозу для міністерства. Або навпаки, очікувався напад оскаженілих чиновників на людей, що намагались змусити їх виконувати свої пряміобов’язки. Проте, все пройшло надзвичайно спокійно, і комісія востаннє спробувала перенести день зустрічі на 4 вересня, що було останнім днем контракту діючого генерального директора.

В понеділок, без жодної надії на успіх, відбулась остання спроба комісії зібратись для голосування за гендиректора.  В це складно повірити, але…Знов не з’явились представники міністерства! Втретє! В цьому можна побачити і позитивний момент: люди дуже послідовні! Щоправда, вони цілеспрямовано не виконують свої прямі обов’язки, не зважаючи на тиск громадськості, але це вже дрібниці, бо далі стало ще цікавіше.

Новопризначений в.о. гендиректора дає інтерв’ю

5 числа, наказом Міністерства культури України №727/0/1717,  виконуючим обов’язки генерального директора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника призначено Олександра Рудника. Людину, можливо, і хорошу, проте, він не має ні фахової освіти, ні досвіду роботи в музеях і взагалі не пов’язаний з даною або хоча б суміжною тематикою жодним чином. Проте, не все так погано: під час спілкування з журналістами пан Рудник заявив, що дуже хоче в усьому цьому розібратись. Добре, що людина, хоча б, цікавиться, чим буде займатись. Проте найепічнішим моментом у всій цій ситуації стало те, що офіційно конкурс на обрання керівника заповідника було визнано таким, що не відбувся.  А той факт, що причиною цьому була неявка самих же представників міністерства, мабуть, не є для чиновників важливим та вагомим аргументом.

Що ж залишається робити в цій ситуації людям, невдоволеним таким розвитком подій, тотальним свавіллям чиновників та несправедливістю? Звісно, що готувати судовий позов та оскаржувати рішення про незаконне призначення в.о. генерального директора, бо якщо зараз проігнорувати цей прецедент у найбільшому в Україні музейному комплексі, то така ж ситуація може повторитись будь-де в країні, особливо враховуючи той факт, що доволі багато музеїв знаходяться у самісіньких центрах міст. Тому – сподіваємось, що боротьба за справедливість у цій ситуації не буде марною, і врешті-решт комісія з адекватними представниками Міністерства культури (якщо вони існують) все ж таки зможе зібратись і проголосувати за людину, яка стане гідною такої важливої для нашої культурної спадщини посади.