З початком українсько-російської війни у 2014 році світовий лад, яким ми його знали в останні майже сімдесят років, руйнується швидко і безповоротно. Звичайно, від часів закінчення ІІ світової війни історія знала багато масштабних війн і локальних конфліктів. Були навіть війни значно кривавіші за нинішню війну на Донбасі. Але остання має кардинальну відмінність від усіх військових конфліктів епохи Холодної війни та часів однополярного світу.
У дотеперішніх війнах їх учасники, хоч і використовували заборонені методи та зброю, поводилися підступно і підло, але все ж таки намагалися хоча б прикриватися видимістю законності у своїх діях. Ми і до цього бачили довільність у трактуваннях міжнародних угод і правових норм, але все ж таки не спостерігали цинічного і цілком відкритого їх ігнорування.
Путінський режим впровадив у світову політику такі ноу-хау, після яких говорити про якісь правила гри просто безглуздо. Агресія проти країни з якою ти маєш договір про дружбу, гарантом територіальної цілісності якої ти виступаєш (причому гарантії надані в обмін на ядерне роззброєння цієї країни), окупація її території всупереч усім мислимим міжнародним нормам та глобальним договорам – прикладів подібного роду попрання міжнародного права практично не можна знайти у світовій історії.
Після початку російської агресії в Криму і на Донбасі у міжнародної дипломатії не лишилося ґрунту під ногами. Відтепер будь-якому суб’єкту міжнародного права дозволено все, на що у нього вистачить ресурсів, військової міці та апетитів. Жодних стримуючих чинників не існує. Жодні гарантії та угоди не діють. Віднині діє лише одне право – право сильного та рішучого!
Втім, говорити про те, що нинішній світовий порядок скочується у Тартар завдяки демону сучасності, що сидить у Кремлі, було б не просто спрощенням, а й відвертим спотворенням дійсності. У рівній мірі, поруч із Путіним, відповідальність за крах нинішньої системи міжнародних відносин, несуть і західні країни (США і ЄС), що тривалий час претендували на роль морального авторитету, наділеного правом навчати інші країни «загальнолюдським» цінностям. Але коли дійшла справа до захисту цих декларованих цінностей, виявилося що королі однополярного світу голі.
Всебічна деградація політичних еліт західних демократій, що вилилася у їх нерішучості, некомпетентності та корумпованості, заохотили Москву до ламання правил гри. Саме західні політики, що мислять лише категоріями практичних вигод від торгівлі з Путіним, а деякі з них і напряму годуються з газпромівського столу, уможливили касування кремлівським режимом не лише глобальної системи безпеки, але й будь-яких норм пристойності у міжнародних стосунках.
Варто згадати, що не лише РФ-ія, але в рівній мірі й США та Великобританія виступали гарантами територіальної цілісності та суверенітету України. І ці гарантії мали дорівнювати силі тієї ядерної зброї, яку в України відбирали. Якщо ж країни Заходу, що є гарантами нашої територіальної цілісності, не завдали військових ударів по Росії коли перші «зелені чоловічки» ступили на Кримський півострів, і не повернули нам ядерну зброю по-тому як виявилися неспроможними виконувати взяті на себе обов’язки гарантів, то вони у рівній мірі є співучасниками путінських злочинів.
Їх запевнення у повазі до нашого суверенітету є таким же блюзнірством, як і всі декларації путінського режиму. Говорячи про глибоку стурбованість чи запровадження нових санкцій, західні політики за кулісами невпинно викручують руки українській владі, примушуючи її піти на ганебні поступки, й не заважати російсько-європейській газовій ідилії.
Чим би не було зумовлене подібне поводження («сумашествієм» чи реваншизмом Путіна, «прагматизмом» чи скорумпованістю західних політиків), варто визнати – нинішня система міжнародних стосунків є непотрібною, як на Сході, так і на Заході. Вже жодний притомний уряд чи державний лідер не повірить цій «фількіній» грамоті у вигляді гарантій безпеки, міжнародно-правових актів чи міждержавних угод. Відтепер – кожний сам за себе!
Що за таких умов робити Україні? Найперше – забути про зовнішню допомогу. Ні, звичайно українській дипломатії треба всіма правдами і неправдами витиснути з наших західних «союзників» максимум матеріальної та військової допомоги, апелюючи до їхніх обіцянок і обов’язків перед нами, страхаючи їх московською агресивністю і непередбачуваністю, змальовуючи перед ними образ відновленого СССР і другої Холодної війни. Але всім без винятку українцям потрібно вибити з голови євроромантичну дурь і чітко усвідомити, що лише сама Україна може зарадити власному горю.
Наша зовнішня політика має стати скрайньо прагматичною і цинічною. Якщо наш супротивник не визнає правил гри, то й для нас їх більше не існує. Якщо війська РФ не здатні вести конвенціональну війну, то й для нашої армії відтепер не має бути жодних перешкод. Не Захід, а ми маємо постійно апелювати до нього «демократичними цінностями», «міжнародним правом» та «зобов’язаннями». Вони мають вдавитися тією жуйкою, яку так довго постачали нам. Тим західним політикам, кому можна, ми маємо нав’язати комплекс вини за їх зраду України. Бо вони таки дійсно винні, й вони дійсно нас зрадили. За все це вони мають заплатити рівно стільки, щоб у нас з’явилася можливість забезпечити власну обороноздатність, і навіть трохи більше.
Але головний розрахунок має бути на власні сили. Україна має стати обложеною фортецею, захищеною з увсебіч. Наше суспільство, політика, економіка мають бути максимально змобілізовані та змілітаризовані. Єдине наше завдання, що стоїть на порядку денному, вирішення якого є передумовою нашого виживання, це збільшення української військової потуги настільки, щоб вистачило на рівноцінний спротив Путіну. Все інше має бути вторинним і похідним: і політичні перетрактації із Заходом у суто прагматичному дусі, і пошуки прихильників по всьому світі, і розхитування путінського режиму з середини.
Найважливішою складовою нашого успіху є внутрішня консолідація з чітким усвідомленням, що лише в наших силах вирішити власні проблеми. Ми опинилися сам на сам з супротивником грізним і підступним. У протиборстві з ним важитимуть лише сила і рішучість. Спромігшись перемогти його ми по праву пред’явимо свій рахунок у новому світі, в якому певний час не буде жодних правил, а нові – напишуть переможці.

Олег Однороженко