9 грудня 1863 року народився Борис Дмитрович Грінченко – український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист та громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один з організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Борис Грінченко народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Сім’я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Грамоті він навчився в сім’ї і досить рано — перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші. У 1874 р. вступив до Харківської реальної школи. Саме тоді, під впливом «Кобзаря», він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. 29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за «чтєніє і распространєніє» забороненої книжки С. Подолинського «Парова машина». Як наслідок — йому було заборонено навчатись у вищих навчальних закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається у Харків в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він намагався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя. У 1881 р. він успішно склав екзамен. А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Одержавши право працювати в школі він прагнув використати свої знання на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у село. Ця школа у Введенському запам’яталась назавжди, але не розчарувала його щодо значення учителя в суспільстві. У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником в усіх справах.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області), куди їх було запрошено вчителювати.

Спочатку селяни з підозрою і недовір’ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були в їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні та їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці, має всеукраїнське значення. Можна із впевненістю сказати, що саме тут він сформувався як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есеї – надбання шестирічного перебування в Олексіївці. На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися із селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. У той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж — В. Самійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у «Братство тарасівців». І сім’я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Але за доносом Бориса Дмитровича було звільнено. Після звільнення Грінченка із Земської управи родина опинилися у скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758. Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том «Каталога музея украинских древностей». Багато довелось їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.

Чималу увагу приділяє Б. Д. Грінченко видавничій справі: 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу — 200 тисяч примірників. І це за умов жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського «серіалу» — це «Кобза» П. Грабовського. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці з українського фольклору. Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови. І сім’я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва. Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року. Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи, вони досягли успіху. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907-1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX століття. Словник був відзначений Російською Імператорською Академією Наук — удостоєний другої премії М. І. Костомарова.

Під час перебування у Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. У 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства «Просвіта».

На початку 1906 року у дочки Грінченків Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв’язка: Настя Грінченко померла 1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний онук письменника. Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком.

6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі. Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та зарубіжна преса. Статті, присвячені Б. Грінченкові, з’явилися в багатьох зарубіжних виданнях — в Італії, Франції, США, Австралії, Бразилії.