4 грудня 1892 року у приморському місті Ель-Фероль на північному заході Іспанії народився Франсіско-Пауліно-Ерменгільдо-Теодуло Франко-і-Баамонде – іспанський політичний та громадський діяч, генералісимус, Каудільйо Іспанії (ісп. Caudillo de España por la gracia de Dios — голова Іспанії милістю Божою) у 1939-1975 роках. Франсіско Франко зумів не тільки врятувати країну від комуністичної чуми, але і вберегти Іспанію від масштабної участі у Другій світовій війні.

Батько Франсіско, так само як дід, і прадід, і прапрадід, був офіцером іспанського королівського військово-морського флоту. Вступив до військово-морського училища і старший брат майбутнього каудильйо, і сам він із трирічного віку був упевнений, що єдине можливе для нього майбутнє — кар’єра морського офіцера. Життя родини Франко не було надто щасливим. Ексцентричний та марнотратний батько не приховував, що має коханок, і не приділяв надто багато уваги дружині та дітям, утім, як і питанням кар’єри. Всю родину тримала на своїх плечах мати, дуже ревна католичка і людина жорстких моральних принципів. У конфлікті батьків малий Франсіско був повністю на боці матері. І хоча він назавжди залишив батьківський дім чотирнадцятирічним, усі майже сім десятків років, які йому судилося ще прожити, залишався вірним католиком.

У дитячому віці майбутній “вождь іспанського народу” вирізнявся з-поміж ровесників серйозністю та винятковою дисциплінованістю. Саме ці риси дозволили йому досягти великих успіхів у навчанні і вже у віці 14 років отримати атестат про середню освіту. Майбутній шлях було визначено давно — Військово-морська. Але саме того року, 1907-го, прийом було різко скорочено, і малолітній абітурієнт практично не мав шансів на вступ. Відтак Франко швидко переорієнтувався і вступив до Піхотної академії у Толедо, яку й закінчив через три роки у званні молодшого лейтенанта. Відтоді й до самої смерті життя Франсіско Франко було нерозривно пов’язане з армією.

1912 року молодого лейтенанта, за його власним бажанням, було переведено до Марокко, де іспанці вели важку колоніальну війну, яка остаточно закінчилася лише 1934 року. Саме в Північній Африці, де пройшла більша частина його військової служби до 1936 року, Франко здобув бойовий досвід, зробив блискучу кар’єру і завоював незаперечний авторитет у армійської верхівки. Вже 1913 року він став старшим лейтенантом в елітній Марокканській кавалерійській бригаді, а через два роки — наймолодшим, 23-річним майором іспанської армії. Франко разюче відрізнявся від більшості колег — усе його життя було присвячене щонайкращому виконанню своїх командирських обов’язків. Він скрупульозно готувався до кожної бойової операції свого підрозділу. До рук зовсім небагатого Франко, на відміну від більшості інших офіцерів, ніколи не прилипло ні шеляга казенних грошей, і він здобув репутацію людини, ладної вбити винного, якщо солдатська пайка хліба виявиться на кілька грамів легшою, ніж мала би бути. Молодий офіцер був замкненою людиною, і дуже мало хто міг похвалитися, що став його другом чи бодай приятелем. Франко уникав будь-яких п’янок та гулянок, таких милих серцю більшості офіцерів (і не лише іспанських).

Згодом, Франко став заступником командира Іспанського іноземного легіону, а 1923 року — його командиром. Саме Іноземний легіон відіграв вирішальну роль у розгромі в 1925—26 роках основних сил марокканської повстанської Республіки Рифф, а Франко став національним героєм. У 1926 році він отримав звання бригадного генерала, ставши наймолодшим генералом в іспанській армії. Та й в арміях європейських країн загалом. А ще через два роки генерал став начальником уперше створеної в Іспанії Академії Генерального штабу в місті Сарагосі.

У 1931 в результаті майже безкровної революції монархія пала, влада перейшла до республіканських властей. Франко в цей час не втручався в політику, заявляючи про свою нейтральність. 15 квітня 1931 виступив перед слухачами військової академії в Сарагосі і заявив: «Отже, оскільки проголошена республіка і верховна влада перебуває в руках тимчасового уряду, ми зобов’язані дотримуватися дисципліни та згуртувати свої ряди, щоб зберегти мир і допомогти нації рушити правильним шляхом».

18 липня 1936 почалася Громадянська війна в Іспанії. Військові підняли повстання в усіх великих містах, але в кількох, включно з Мадридом, воно було швидко придушене. В результаті швидкої перемоги не вийшло. Спочатку лідером бунтівників був не Франко, а генерал Санхурхо, але відразу ж після початку повстання він загинув в авіакатастрофі. Оскільки жодна сторона не змогла здобути перемоги, почалося повільне накопичення сил. Республіканський уряд швидко радикалізувався, комуністи грали дедалі помітнішу роль. Комуністична партія Іспанії зросла з 20 000 осіб у 1936 до 300 000 на початку 1937. Якщо пропаганда однієї сторони представляла цю війну як «боротьбу з силами фашизму і реакції», то з іншого боку це бачилося як «хрестовий похід проти червоних орд». В результаті трирічної громадянської війни перемогу здобули націоналісти на чолі з Франсіско Франко.

Протягом Другої світової війни Іспанія залишалася здебільшого нейтральною, за винятком відправки Блакитної дивізії на Східний фронт, аби таким чином помститись комуністам за втручання Інтербригад у громадянську війну в Іспанії.

З середини 1950-х почалося Іспанське економічне диво, що вивело Іспанію зі стану однієї з найбідніших країн Європи на рівень цілком розвиненої європейської країни. Досить тривалий час Іспанія займала друге місце у світі (після Японії) за темпами економічного розвитку. Багато міністрів, творці економічного дива, були членами католицького світського ордена Opus Dei. В кінці 1960-х почалися і політичні реформи, був прийнятий закон про пресу і дозволені страйки неполітичного характеру, розширено місцеве самоврядування, прийнято декілька конституційних законів, що розширили права громадян і що дозволили згодом мирний перехід до конституційної монархії. Весь цей час (з 1947) Іспанія вважалася монархією з вакантним місцем короля, в цей же час Франко ухвалив рішення, що королем після його смерті повинен стати принц Хуан Карлос, що і відбулося в 1975.