25 листопада 1915 року народився Августо Піночет — генерал, політик та реформатор.

Після успішного перевороту він залишався президентом завдяки підтримці громадян на референдумах, а його не перестають називати диктатором. Він врятував країну від комунізму і відновив її процвітання, але його правління постійно порівнюють з тоталітаризмом в комуністичних КНР, Кубі та Північній Кореї.

Його звинувачують в смерті більш ніж 3000 осіб, тоді, коли він боровся з режимом, який загалом забрав понад 100 мільйонів людських життів. Під час правління його попередника Чилі було оголошене країною-банкрутом, гіперінфляція встановила світовий рекорд, а після того, як він прийшов до влади економіка країни випередила більшість держав Південної Америки. У відкритому листі до чилійців 27 грудня 1998 він писав: «Ті люди, які відповідальні за найжорстокіші системи гноблення, які пам’ятає людство, котрі проповідували народам зловісну ідеологію марксистського соціалізму сьогодні вважають себе моїми суддями…».

Біографія

Августо Хосе Рамон Піночет Угарте народився 25 листопада 1915 року у Вальпараїсо у сім’ї Августо Піночета Вера і Авеліни Угарте Мартінес. У віці 18 років почав своє навчання у військовій школі. Через чотири роки одержав звання молодшого лейтенанта, і після трьох років військової служби продовжив навчання. У 1943 році він одружився з Люсією Іріарт Родрігес. У сім’ї народилося п’ятеро дітей. Навчався у Військовій академії в Сантьяго і отримав патент старшого офіцера штабу. Після двохрічної служби в полку Ранкагуа він викладає у Військовій академії, а також у Військовій школі та редагує журнал для офіцерів «Cien Aguilas» («Сто Орлів»). Через кілька років отримує направлення до штабу І Армії, дислокованої в Антофагасті. У 1960 році стає командиром полку Есмеральди, в 1963 році отримує посаду заступника директора Військової академії в Сантьяго, в 1968 році — начальника штабу 2-ї дивізії І Армії в Сантьяго. Потім як бригадний генерал командує 6-ю дивізією, дислокованою в Ікіке, і в січні 1971 року стає командувачем дивізії у гарнізоні Сантьяго. Через рік він був призначений начальником штабу всієї чилійської армії.

Переворот 11 вересня 1973 року

4 вересня 1970 року на загальних виборах в Чилі переміг Сальвадор Альєнде, лідер соціалістично-марксистської коаліції під назвою Unidad Popular («Фронт народної єдності»), а пізніше — лауреат Міжнародної Ленінської премії від 1973 року. Оскільки жоден з кандидатів не отримав більше 50% голосів, відповідно до Конституції остаточне рішення про обрання президента покладалося на парламент, який визначив переможця, незважаючи на мінімальну різницю (36,2% проти 34,9%, що отримав Хорхе Алессандрі з Консервативно-ліберальної партії).

Сальвадор Альєнде прийшов до влади, коли Чилі могла похвалитися значним економічним зростанням і безробіттям нижче 5%. «La vía chilena al socialismo» або «Чилійський шлях до соціалізму», як сам Альєнде назвав свій пакет реформ, котрий він почав запроваджувати невдовзі після приходу до влади, переломив ситуацію і викликав хаос в соціально-економічному житті Чилі. У країні стало бракувати навіть їжі. Серед «покращень» було введення «податку на надмірний прибуток», оголошення одностороннього мораторію на погашення зовнішнього боргу, що, в свою чергу, перекрило країні доступ до зовнішніх фінансових джерел і загалом заблокувало зовнішню торгівлю, але перш за все було націоналізовано великі підприємства, в тому числі мідні шахти.

Самовільні захоплення землі селянами призвело до того, що частину аграрних господарств було знищено, а в деяких випадках були вбиті землевласники. Протягом трьох років уряд експропріював 1 400 маєтків загальною площею 3,6 млн га. У 1971 році заморожування усіх цін при інфляційному зростанні заробітних плат викликало дефіцит основних споживчих товарів на внутрішньому ринку. У тому ж році країна оголосила про своє банкрутство. У середині 1972 року соціалістична політика Альєнде викликала гіперінфляцію, яка перевищувала 190%. Завмерло виробництво, товари з магазинів опинялися на чорному ринку, зарплата робітників знизилася, банки не видавали кредитів. Це стало причиною численних страйків. У квітні 1973 року озброєні тітушки під час страйку відкрили вогонь по шахтарям, а у страйкуючих водіїв було реквізовано вантажівки. Під час воєнного стану, запровадженого Альєнде, бойовики з Революційного лівого руху (MIR) підкладали бомби і викрадали людей. У той час як страйкували представники практично всіх професій, ліві партії організовували демонстрації на підтримку руйнівного для економіки країни соціалістичного курсу уряду Альєнде.

Внаслідок контрабанди озброєння, яка розпочалася у 1971 році, члени лівацьких організацій мали на руках більше зброї, ніж уся чилійська армія. Країна також стала перевалочною базою, яка забезпечувала зброєю підривні ліві рухи в усій Південній Америці.

Кубинська розвідка DGI, яка контролювалася і фінансувалася совєцьким ГРУ, отримала згоду Альєнде на організацію тренувальних таборів для лівих бойовиків. Навіть у президентському особняку досвідчені «революціонери-марксисти» вчили молодь, як виготовляти бомби і стріляти. MIR був відповідальний за пограбування банків, вибухи в редакціях незалежних та правих газет й вбивства політичних супротивників Альєнде. Пограбування банків також здійснювали кубинські бойовики, яких до Чилі засилала DGI. Чилійська політична поліція («Servicio де Investigaciones»), організована за допомогою совєтів та кубинців, швидко заповнила каземати «ворогами революції», яких «перевиховували» у залах для катувань. Чилі як країна дедалі більше занурювалася в анархію і повільно вмирала.

Така ситуація не могла не турбувати як простих чилійців, так і представників політичного істеблішменту. Верховний суд направив до Парламенту свого роду обвинувальний акт проти систематичних порушень Конституції з боку Альєнде. 22 серпня 1973 року Парламент видав «Декларацію про знищення демократії в Чилі», в який засуджувалися диктаторські замашки президента Альєнде та створюваний ним тоталітарний режим. Через відсутність процедури імпічменту Парламент закликав збройні сили і поліцію відновити конституційний порядок.

У країнах Латинської Америки армійські офіцери, як прошарок, традиційно відіграють велику суспільну, а іноді і політичну, роль. Тому коли чилійські офіцери поставили перед Альєнде вимогу призначити головнокомандувачем Августо Піночета, чинний президент мусив прислухатися до їхньої думки, з огляду на складну внутрішньополітичну ситуацію в країні. Таким чином 23 серпня 1973 року генерал Піночет отримав нове призначення, що стало початком кінця комуністичного правління, яке спустошувало країну. Гостре соціальне невдоволення, економічний застій і загроза громадянської війни спричинили рішення про проведення плебісциту, під час якого люди повинні були вирішити, чи залишиться Сальвадор Альєнде президентом Чилі. Рішення мало бути оголошене 11 вересня 1973 року. Але в той день Августо Піночет вчинив переворот, реалізуючи вищезазначену Декларацію, прийняту Палатою депутатів, яка закликала армію до повалення соціалістичного уряду.

Ліва пропаганда зробила з Альєнде жертву антидемократичного перевороту і героя боротьби за соціалізм, який нібито був по-звірячому вбитий солдатами, а також розповідала про «розстріл хунтою його соратників». Насправді Альєнде після обстрілу президентського палацу наклав на себе руки, вистріливши собі в голову з карабіну, який йому подарував Фідель Кастро. Крім Альєнде, у результаті захоплення влади Піночетом не загинув жоден урядовець або лівий політик. Саме вони, яким Піночет згодом дозволив без проблем залишити Чилі, почали створювати міф про «фашистську хунту», який підхопили совєтські пропагандисти, тиражуючи у світовій пресі брехню про «нечуваний терор».

Після смерті Альєнде і захоплення влади уряд Піночета розпочав боротьбу з лівими організаціями. У результаті цього лівих бойовиків було інтерновано, що подавалося як брутальні репресії. Згідно з рапортом спеціально призначеної Парламентом Національної комісії для встановлення правди і примирення загалом загинуло 2095 осіб (переважна більшість — бойовики, винні у конкретних злочинах), 1102 особи були визнані «зниклими безвісти», і тисячі людей (комітет не подав їх визначеної кількості) були затримані без постанови суду. Опитування Національним комітетом зі справ політичних в’язнів і застосування тортур 35 000 чоловік показало, що 27 000 осіб були піддані різним репресіям. У результаті Генеральний штаб сухопутних військ офіційно вибачився перед чилійським народом.

Економічні реформи

У 1973 році під керівництвом президента генерала Августо Піночета почала проводитися ліберальна економічна політика. Він забезпечив повну свободу дій групі чілійських економістів, які до цього здобули освіту в Чикаго, і отримали колективне прізвисько «чиказькі хлопчики». Їхня реформаторська діяльність дуже швидко привела до стійкого економічного зростання і добробуту громадян.
Законні власникам було повернуто раніше націоналізовані шахти, банки, маєтки і бізнес. Основним пунктом політичного плану «чиказьких хлопчиків» була масова приватизація (у 1974-1978 роках головним чином реправатизовано компанії, націоналізовані Альєнде, а в 1985 році приватизовано телекомунікаційні та енергетичні компанії). Відбулося включення економіки до системи міжнародної торгівлі, радикальне скорочення імпортних мит (у середньому з 60% до 10%), податкова реформа (наприклад, оподаткування прибутку корпорацій впало з 46% до 10%). Фінансова лібералізація, нові правила регуляції ринку праці, реформування соціальних послуг та децентралізація прийняття рішень в економіці спричинили зменшення розмірів державного сектора та розвиток приватного сектора, підвищення конкурентного тиску і зміну структури трудових відносин.

1975 року державні витрати було скорочено на 27%. У період з 1974 по 1978 рік видатки бюджету зменшилася з 25,8% до 19,7% від ВВП, зайнятість в державному секторі скоротилася з 360,2 тис. осіб до 299,3 тис., а кількість публічних компаній з 1973 по 1977 рік зменшилася з 507 до 70. Профіцит бюджету в 1990-1998 роках в середньому склав 1,8% від ВВП.

Було запроваджено вільний ринок в галузях, якими раніше керувала держава, таких як освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, система пенсійного забезпечення, житлове будівництво. У столиці було звільнено тисячі працівників у зв’язку з фактичною ліквідацією Міністерств охорони здоров’я, освіти і житлового будівництва. У період з 1974 по 1978 рік зайнятість серед державних управлінців впала на 20%.

Було реформовано пенсійну систему (на ринок вийшов 21 приватний пенсійний фонд). Податки і мита були значно знижені або повністю скасовані. Вже незабаром після запровадження ринкових цін (вересень 1973 року) на полицях магазинів з’явилися товари, про які в останні роки чилійці могли тільки мріяти; безробіття (біля 40%) знижувалося з року в рік, також різко скоротилася інфляція.
На такі умови вільного ринку відреагували найбільші компанії світу і почали вкладати кошти в Чилі. Було скасовано ліцензії та концесії в сфері енергетики та телекомунікації, внаслідок чого чилійські абоненти нині користуються найнижчими в світі тарифами при розмовах на далекі відстані.

Військовий уряд оголосив війну бюрократії, скасовуючи всі соціалістичні установи (наприклад, нормування їжі, як більше не потрібну, або контролю за торгівлею — як шкідливу). Під час правління Піночета почали зменшуватися зовнішні борги, які накопичив Альєнде. Крім того, експорт Чилі у 1973-1987 роках збільшився в чотири рази. Зростання сільськогосподарського виробництва було на той час більш ніж на 500%. Національний дохід зріс в розмірі майже на 10% в рік. Те, що раніше вважалося розкішшю (наприклад закордонні поїздки) стало доступним для звичайних людей.
Показники дитячої смертності постійно знижувалися, а у 1980-х роках досягли найнижчого рівня в Латинській Америці, середня тривалість життя збільшилася з 60 років (у 1960-х роках ХХ ст.) до 76,6 у 2005 році.

Крім того, у 1990-х роках значно зменшилося безробіття (до 5,6%), збільшувалася реальна заробітна плата (в середньому на 4% на рік). Ці сприятливі переміни на ринку праці значно скоротили масштаби бідності. Якщо в 1987 році у крайній бідності жили 17,4% всіх чилійців, то в 1996 році — лише 5,8%. Слід зазначити, що це сталося в умовах глобальної рецесії.

Нині Чилі залишається однією з найбагатших країн Латинської Америки. Чілійська економіка є найбільш розвиненою в Південній Америці і єдина на континенті не постраждала від економічної кризи 2002 року. У 2004 році економічне зростання склало 5,8% ВВП, інфляція — 2,4%, державний борг — 12,8% ВВП, профіцит бюджету — більш ніж $1,5 млрд, а позитивне сальдо зовнішньої торгівлі — майже $7 млрд (частка експорту була вище, ніж імпорту на 30%).

Діяльність Піночета мала ще один позитивний ефект. Хорхе Кауас, один з «чиказьких хлопчиків» перед стартом чилійських реформ відзначив: «Єдиним способом заробити гроші в Чилі тепер буде наполеглива праця і накопичування заощаджень. А часи, коли можна було заробити капітал тільки тому, що ви маєте свою людину серед чиновників, залишилися у минулому». Так і сталося: згідно з підготовленим Transparency International індексом сприйняття корупції, в 1998 році Чилі зайняла 14-е місце, випередивши, серед інших, США, Францію і країни Центральної та Східної Європи.

Зречення влади

Про абсурдність іменування Августо Піночета диктатором, а його режиму хунтою свідчать проведені референдуми. 4 січня 1978 року його правління підтримали 78% населення. 11 вересня 1980 року 69,14% громадян Чилі висловилися за продовження правління генерала протягом восьми років, а чотири роки по тому 67% віддали свої голоси за збереження його влади протягом наступних дев’яти років.
7 вересня 1986 року на Піночета було скоєно замах, в якому брали участь терористи, які перед тим пройшли підготовку в Москві. Пропустивши ескорт мотоциклістів, бойовики перекрили дорогу лімузину президента вантажівкою з причепом і відкрили вогонь. Проте їх підвела зброя — спочатку гранатомет дав осічку, потім після другого пострілу граната пробила скло, але не вибухнула. У ході нападу загинули п’ятеро охоронців генерала, але сам він залишився живим.

На жаль для Піночета перед наступним референдумом Конституційний суд змінив правила його проведення. Виборча кампанія була обмежена програмами, які транслювалися телевізійними станціями. Опозиція на чолі з Рікардо Белакоса це врахувала і краще підготувалася до виборчої компанії. У 1988 році 55% чилійців проголосували за передачу влади цивільним особам, а ще через рік пройшли президентські вибори, в яких, згідно зі своєю обіцянкою, Піночет не брав участі. Проте новообрана влада не дотрималася узятих на себе зобов’язань (не репресувати Піночета та членів його уряду). На щастя для Чилі, незважаючи на критику правління Піночета, переможець виборів Патрісіо Ейлвін продовжив успішну економічну політику свого попередника. Августо Піночет залишався головнокомандувачем армією до березня 1998 року, а пізніше, як пожиттєвий сенатор, мав політичний імунітет.

Арешт і смерть

У 1998 році, у той час як Августо Піночет перебував у Лондоні, щоб пройти операцію на спині, іспанський суддя-соціаліст Бальтасар Гарсон видав запит про його видачу. Генерала було звинувачено в злочинах проти людяності, тероризмі, тортурах, геноциді та… антисемітизмі. У результаті після хірургічної операції британці затримали 82-річного почесного сенатора і помістили його під незаконний домашній арешт (Піночет прибув до Великої Британії за дипломатичним паспортом). Світові ліві ЗМІ критикували Маргарет Тетчер за те, що вона вимагала його звільнення. У 2000 році, після 16 місяців ув’язнення, Августо Піночет повернувся до Чилі (завдяки рішенню міністра внутрішніх справ Джека Стро) і був тепло зустрінутий в своїй рідній країні.

3 грудня 2006 року з Піночетом трапився серцевий напад. Навіть тоді, коли він перебував у лікарні у важкому стані, ліві політики звинувачували його в симуляції для уникнення відповідальності за приписувані злочини. Через ускладнення набряку легенів Августо Піночет помер 10 грудня 2006 року. Після цього в Іспанії сотні чилійських іммігрантів (серед яких були чилійські опозиціонери, яким Піночет свого часу уможливив безпроблемний виїзд з країни) пройшли вулицями Мадрида святкуючи його смерть.

До сьогодні серед лібералів вважається правилом гарного тону засуджувати діяльність Августо Піночета, незважаючи на те, що він поклав край катастрофічному правлінню комуністичного уряду Сальвадора Альєнде і забезпечив Чілі процвітання.

Автор: Тарас Осадчий

Взято з: https://goo.gl/sBdVbi