2 січня 1492 року перемогою європейців над Гранадським еміратом закінчилась Реконкіста, що поклала край ісламо-арабській експансії на Піренейському півострові, що тривала майже 800 років.

Реконкіста — від reconguistar (“відвоювання”), що означає боротьбу народів Піренейського півострова у VIII-XV ст.ст. проти арабів (маврів), які захопили частину півострова в 711-714 роках. Реконкіста почалася у 718 р. битвою в долині Ковадонга. На середину XIII ст. більша частина півострова (за винятком Гранадського емірату) була повернена до христіянського володіння.

На визволеній від арабів території утворилися нові християнські держави: королівства Кастилія, Арагон, Наварра, Португалія та інші. Періодом найбільш напруженої боротьби стало XII ст. Саме тоді Реконкіста перетворилась у священну війну християн проти мусульман. Для боротьби проти арабів, як і на Сході, було засновано духовно-рицарські ордени — Сант-Яго, Алькантара, Калатрава. Рицарські війська успішно наступали, примушуючи арабів відступати на південь півострова.

У 40-х pp. XIII ст. під владою арабів залишилася лише невелика територія Гранадського емірату, останнього оплоту маврів на Піренейському півострові. 2 січня 1492 р. насрідський правитель Мохамед XII (Боабдиль) капітулював перед іспанцями, які протягом декількох місяців здійснювали облогу Гранади, і передав місто, що залишалося останнім оплотом ісламу на півострові, королеві Ізабелі Кастільській і королю Фердинандові II Арагонському. Згідно з угодою, укладеною при капітуляції, католицьке військо проводило маврське населення до узбережжя, звідки воно мало бути відправленим до Північної Африки, на територію сучасного Марокко.

Реконкіста була не тільки низкою військових походів, вона була широким колонізаційним процесом — заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель. Головною рушійною силою Реконкісти були селяни. У початковий період Реконкісти селяни, що осідали на звільнених землях, у своїй більшості домагалися особистої волі. Активну участь у Реконкісті брали міста. Постійна погроза набігів арабів стимулювала утворення селянських (бегетрій) і міських громад. Успішний хід реконкісти сприяв зміцненню в державах королівської влади, що поступово взяла у свої руки (при активній участі світських і духовних феодалів) розподіл відвойованих земель. Зацікавлені в економічному освоєнні цих земель, у воїнах для подальшої боротьби з арабами, королі були змушені надавати новим населеним пунктам, міським і сільським громадам ряд пільг і привілеїв.

11-13 ст. — період розквіту міських і сільських громад; у Леоні і Кастилії селянство цього часу залишалося особисто вільним. З Реконкістою, що велася під гаслом релігійної боротьби з мусульманами, пов’язане зростання ідеологічного впливу й економічної могутності католицької церкви в Іспанії і Португалії; духовно-лицарські ордени (Калатрава, Алькантара та ін.) перетворилися у найбільших земельних власників-латифундистів. Реконкіста визначила й інші особливості феодалізму на Піренейському півострові: велика кількість дрібного риицарства (у ряди якого був відкритий доступ і селянам, і містянам, якщо вони могли спорядити коня) та порівняно раннє посилення королівської влади, що диктувалося необхідністю об’єднання сил у боротьбі з зовнішнім ворогом. З реконкістою пов’язаний процес формування народностей — іспанської, каталонської, баскської, галісійської та португальської, становлення їхньої національної культури, національного характеру. Реконкіста знайшла яскраве відображення в іспанській літературі. Особлива роль Кастилії в Реконкісті позначилася на формуванні національної іспанської мови, в основу якої ліг діалект, що поширювався на звільнених територіях.

Картина: капітуляція Гранади (Франсіско Праділья Ортіз, 1882 рік).