Рівно чотири роки тому почалася Українська революція, наше найбільше національне звершення в ХХІ ст. 1 грудня стало тим переломним моментом, яким ще довго будуть ділити новітню історію України – на «до» і «після». Як і належить будь-якій визначній події, її сприйняття швидко наповнилося легендами, інтерпретаціями та вигадками. Замість справжніх героїв з’явилися фейкові, в масовій свідомості часто бачимо спотворене уявлення про причини, перебіг та рушійні сили цих подій. Більшості лишається незрозумілими сама суть та характер Революції. Чути навіть зневажливі оцінки – «Майдан не виконав своїх завдань».

Що ж відбулося насправді 1 грудня? І чому початком Революції необхідно вважати саме цю дату, а не 21 листопада, коли розпочалися акції протесту, пов’язані з євроінтеграцією? Останні стосувалися справді значимих питань, але не були і не могли бути початком революції. Лише силовий розгін студентів і спроби режиму Януковича узурпувати владу запустили процес реалізації народного Права на спротив (Права на повстання), яке і було вперше здійснене саме 1 грудня. Позаправове захоплення влади є основною підставою здійснення Права на повстання, що перебуває в основі політичної філософії цілої Європейської цивілізації та закріплене 5 статтею Конституції України.

Саме це природнє право нації й реалізовували українські націоналісти, невдовзі перед тим об’єднані у «Правий сектор», коли почали 1 грудня силовий опір узурпації. Ми чітко усвідомлювали і проголошували неможливість жодних компромісів з режимом, як таким, що цілком делегітимізував себе прагненням привласнити собі неналежні повноваження. І цього категорично не розуміла тогочасна опозиція, для якої узурпаторські прагнення Януковича були не більше ніж приводом для додаткових політичних торгів. Вони не усвідомили цього ні після прийняття 16 січня репресивних законів, які поставили режим цілком по-за законом, ні після розстрілів 18 лютого, які відкривали шлях до збройного повстання. Замість цього ми бачили боротьбу проти «провокацій» та «переговори» з очільниками режиму.

У нашої Революції була своя логіка, і цю логіку усвідомлювали і диктували не опозиція, не режим, не олігархи, не закордонні чинники, лише – об’єднаний націоналістичний рух і самоорганізоване суспільство, що пішло за націоналістичною програмою силового спротиву узурпатору. Саме завдяки цим рушійним силам Революція досягла своєї головної мети (принаймні, як її бачили від початку українські націоналісти) – повалення режиму Януковича.

Звичайно, не можна сказати, що наша перемога мала логічні наслідки для української політичної системи. Адже замість встановлення революційної влади, проведення системних перетворень та негайної організації оборони країни, владні повноваження було передано колишній опозиції, не менш дискредитованій ніж сам режим Януковича, мислячій тими ж самими стереотипами, що й останній. Наслідком цього стало поступове відновлення функціональних спроможностей пострадянської системи, територіальні втрати (в тому числі й цілком беззбройна – Криму), імітація реформ, посилення корупції та збагачення олігархічних кланів, врешті – новий виток репресій проти націоналістів, як найбільш загрожуючій антисистемній силі.

Звичайно ця нелогічність наслідків Майдану має бути приводом для належних висновків у правому середовищі. Щоб знову не повертатися до вічної теми «про втрачені шанси» обриси майбутнього мають бути чіткими та ясними. Право на повстання було цілком реалізоване, тому що до силового протистояння з режимом Януковича готувалося не тільки фізично, а в першу чергу – морально та інтелектуально. А от про те, що робити після звитяжної Революції, в грудні 2013 р. задумувалися лічені одиниці.

Наші майбутні звершення та перемоги будуть мати правильні та далекосяжні наслідки, якщо цілі будуть ясні, кроки продумані, репутація чистою, а принципи непорушними. Ці складники дозволять не лише повести за собою революційні маси, але й реалізувати у чіткій відповідності до українських національних інтересів всі ті надскладні завдання, що наразі стоять перед нашою країною.

Автор: Олег Однороженко